Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Я хотів би вивести їх на чисту воду, цих брехунів. Моя спроба є передусім спробою звільнення, актом психологічної непокори. При цьому я хочу бути максимально зосередженим і послідовним, по-іншому з ними не даси собі ради. Минулого тижня Юрко Іздрик написав мені про звіряче вбивство старого М. Я. Останні роки пан Микола і справді жив на межі, це мусило закінчитись якщо не ножами, то цирозом печінки. Грудневі вечори у Станіславі видаються довшими, ніж деінде, через цілковиту відсутність світла в подвір’ях, брамах, помешканнях. Панування темряви розв’язує руки, тупа агресія, шукаючи виходу, знищує найбеззахисніших.

Я думаю про М. Я., про цю темряву, про слизькі хідники, підступні сходові марші, затемнені ліфти і ще тисячу повсякденних небезпек. Тоді я здобуваю нагоду побачити, як оживають вони (вважати їх режисерами?) і як вони нас дурять. Запобіглива пам’ять відразу розгортає видиво іншої, протилежної, прожитої колись дійсності, натякає на непоправні втрати – залитого сонцем серпня, високої густої рослинності, озера, купання в зеленкавій теплій воді, пам’ять деталізує цю ідилію аж до несмаку, до морозивних плям (вершкове!) на сорочці, до екземи на підглянутій крізь шпарину пляжної кабінки жіночій підпахві, до зіжмаканої пачки з-під сигарет «Орбіта» на береговому піску, але їй і цього мало: з’являються спецефекти, себто плакучі верби, дерев’яні човни, скрипучі помахи весел, всіляка есградна музика, що долітає з гучномовця рятувальної станції – так, тромбони, передусім тромбони, Едуард Хіль, Едіта П’єха, Софія Ротару, ансамбль «Орера» – все ясно, це перша половина сімдесятих, абсолютно жахливий час, якщо вірити дисидентам і пізнішим власним переконанням.

Я ловлю себе на цьому і починаю з цим боротись, як можу.

В цій боротьбі з пам’яттю важливо навести якийсь лад. Ну, справді, які в них підстави для ностальгії, в цих справді вже постарілих і переважно здезорієнтованих людей? Що, крім молодості, змушує їх озиратися з жалем і скорботою? Де саме помиляється їхня пам’ять, споруджуючи дивні фантазми про втрачений рай?

Товарний добробут? Згідно з моїми здогадами, він таки майже настав десь тоді, на зламі шістдесятих і сімдесятих. Його цілком можна списати на певну інерцію відлиги, коли фанатична гігантоманія попереднього режиму врешті поступилася тимчасовій увазі до непростої простої людини. Власне, все це тривало не надто довго, з якихось пів десятка років, але було, було, і нікуди від цього не подінешся: і туалетне мило «Кармен» з помірно декольтованою іспано-циганкою на обгортці, й одеколон «Шипр» з неможливим запахом, і лосьйон «Огірковий», і засіб від комарів з несвідомо позиченою в поетів-декадентів назвою «Вечір». І багато-багато всякого іншого.

Загалом це було щось на кшталт оксамитової революції в парфумерній справі. Про запахи краще не згадувати, але назви, назви! Хтось із керівників галузі, вочевидь, мав задвига на пункті шпилькових лісів, тому вам щокрок траплялися цілі розсипи етикеткової глиці: мило «Хвойное», «Хвойный» екстракт для ванни, зубна паста «Хвойная», вона ж «Лесная». Залишаючись коло зубних паст, додам, що саме в ті роки вони остаточно витісняли з побуту в небуття архаїчні зубні порошки, обов’язкову гігієнічну прикмету часів культу особи (див. дитячі вірші Корнєя Чуковського як непідробне свідчення ще тієї естетики). Крім того, саме тоді з’явилась інша зворушлива новинка для ротової порожнини – зубний еліксир!.. Як він називався – «Молодість»? «Свіжість»? «Утро»? «Зубной»? Якось так.

Справді, це був речовий бум, і його не заперечиш, як не заперечиш усіх цих серветок, скатертин, барвистих церат, покривал, ковдр, безнадійно кольорових гардин замість колишніх незаможно-блідих фіранок, настінних килимів чомусь із альпійськими краєвидами й лебедями, чи то пак оленями. Слонів не було, а може я помиляюся.

Класичне мистецтво рішуче входило до помешкань простих трудівників. Шедеври купували разом із позолоченими рамами в першій-ліпшій крамниці з культовою назвою Культтовари – найчастіше «Італійський полудень» Брюллова, «Три богатирі» Васнєцова, «Ранок стрілецької страти» Сурікова і так само ранок, але «В сосновому лісі» Шишкіна. Той, здається, був явним фаворитом, коли не чемпіоном, його рівнинно-лісові пейзажі досьогодні паразитують десь у загачених стереотипами коморах колективної підсвідомості і змушують багатьох українців безпідставно любити велетенську країну на північному сході. Траплялися ще якісь «Бурлаки на Волзі», «Незнайомка», «Граки прилетіли», свідоме українство обов’язково оточувало себе «Запорожцями, які пишуть листа до турецького султана» й/або портретом Шевченка з-під пензля того ж таки Рєпіна.