Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Не менш нав’язливим було видіння чогось такого, що я міг би назвати захисною розстрільною системою. Цю штуку встановлювали десь у моєму помешканні (технічні деталі залишаю проектантам в’язниць і концтаборів майбутнього), і як тільки хтось чужий наближався до дверей, щоб укотре їх виламати, спрацьовували відповідні важелі, і двері починали стріляти самі із себе, кулеметною чергою прошиваючи їхні безглузді конвульсивні тіла. «Кілька таких випадків, – переконував я швидше себе самого, – лише кілька таких випадків – і з квартирними крадіжками буде покінчено всюди».

Словом, я знав, як боротися зі злочинністю. Кара мусила бути нагальною, різкою, раптовою, вона мала впасти на голови геть ірраціонально, містично, серед білого дня.

Щось наче Небесний Хрестовий похід: якісь металеві коні з металевими ж таки двометровими арійськими вершниками у білих плащах з чорними хрестами, якась нелюдська музика, Рихард Ваґнер, марші старої Німеччини чи, можливо, «Rammstein» або «Laibach»…

Серед багатьох запитань, що їх так і полишила без відповіді ця незавершена історія з раз і назавжди дематеріалізованими десь над Прусією металевими вершниками мого гніву, чи не найважливішим видається мені таке: як знову полюбити зненавиджене?

Одного дня я куплю старе дзеркало, що в ньому можна побачити привидів. Досвідчені люди не радять купувати старих дзеркал, бо таким чином ми перенесемо до власного житла фрагменти якихось інших, вимерлих світів, і вони почнуть нас навідувати.

Але мені тільки цього й треба. Я хотів би перетинатися з цими фрагментами, бачити відбиті в дзеркалі уявні перспективи коридорів, кімнат, появу якихось людських постатей у глибині. Навряд чи нам дано втручатися в перебіг подій, які ми бачимо в дзеркалі. Ми розминулися з минулим – ця тавтологія неминуча, то й навіщо тут її уникати?

Отже, щоб якось давати собі з усім цим раду, нам (або принаймні мені) залишається його, минуле, ідеалізувати. Я розумію, що роблю при цьому страшенну дурницю. Люди переважно не варті того, аби про них думати занадто добре. Звеличення померлих коштом ще живих видається передусім несправедливим, а отже й нерозумним, не кажучи вже про наївність. І чим давніше померли ці померлі, тим менше підстав має наше звеличення.

Передусім слід було зупинити хрестоносців. У цій черговій спровокованій мною сутичці європейського з українським їхня перевага була безумовною. Не слід було доводити справу до розв’язки, бо вона виявилася б розправою.

Натомість я хочу дати, можливо, останній шанс тим, які в ніч із 13 на 14 травня 2000 року вискакують на сходову клітку з мого помешкання. Я справді вже не можу втрутитися, хай викручуються самі. В них уже відрізані всі шляхи, за винятком одного – сходами на дах. Вони передають одне одному позав’язувані у простирадлах і рушниках речі, сумки, валізи, наплічники. Їхні дії врешті набувають чіткості і злагодженості – ними можна замішуватися: перший уже на даху, друга на драбині, третій ще внизу з останнім клунком, що миттєво перелітає з рук у руки, цілком можливо, що виникне й четвертий – той з атасу, але нам ідеться про перших грьох, адже зараз їх зв’язує щось набагато більше, ніж просто спільність акції.

Опинившись на даху, вони переводять подих, оглядаються на здобич, бачать над собою зоряне небо і, цілком щасливі, рушають назустріч великій світовій прірві.

2001

Навряд чи можна стверджувати, ніби клімат країни, в якій я народився і живу, суттєво інакший від серединно-європейського. Таке ж, зазвичай прохолодне у червні і спекотне у серпні літо, така ж мінлива зима з тимчасовими морозами і тривалими відлигами, така ж пропахла дощами і мрущими рослинами осінь, така ж наповнена схвильованими очікуваннями нервова весна. Цілком припускаю, що в родинах німецьких ветеранів східного фронту досі циркулюють усілякі фантасмагорично-мюнхгаузенівські перекази про найжорстокіші на світі українські зими – з відмороженими кінцівками та простудженими геніталіями у розв’язці. Цілком припускаю й інше: здатність людської пам’яті трансформувати реальне у надреальне і нарощувати наративні special effects. Не відкидаю й того, що клімат і справді може змінюватися і що з часу останніх на наших теренах бойових дій погода в Україні встигла відчутно пом’якшати. В будь-якому випадку можу стверджувати з усією відповідальністю мандрівника, що упродовж минулого десятка років безліч разів пускався в західніший світ і стільки ж разів повертався: ні, я не бачу жодних кліматичних відмінностей, скажімо, між Віднем і Львовом чи Берліном і Києвом.