Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Бо він, цей ландшафт, передусім детермінований чимось значно суттєвішим, ніж політична система останнього чи передостаннього століть або навіть ніж кирилична абетка, така екзотично-приємна окові справжнього рафінованого європейця, що йому для виявлення своєї персонально-мовної унікальності доводиться задовольнятися хіба що скромними можливостями діакритики і зводити всю власну історично-культурну неповторність до такого собі, скажімо, шарфес ес. Але ні – не вона, не краса кириличної абетки в її українській версії, не місячний серпик букви є і не тоненька свічечка букви ї, визначають інакшість того, що за Межею.

Ні, в цій інакшості йдеться про щось глибше і ґрунтовніше – можливо, про візантійську ментальність, згідно з якою правда вища від закону, а оскільки у той же час правда у кожного своя, то будь-яка західна спроба насадити за Межею своє законовладдя приречена на освистування і саботаж. Найдалекоглядніші з соціопсихоаналітиків уже давно виставили свої діагнози про абсолютну деспотію як єдино можливу форму хоч якогось правління таким візантизованим суспільством, позаяк жодна з демократичних моделей тут не проходить, обертаючись якимись цілком потворними пост-тоталітарними метаморфозами, чи краще сказати метастазами.

Але я не хочу з цим погоджуватися – щиро кажучи, короткозорість мені значно симпатичніша, ніж далекоглядність, отже, я не хочу віддавати своїх останніх територій жодній абсолютній деспотії.

Натомість я цілком згоден, що в найостаннішому поділі світу йдеться також про інакшість людських облич. І це – як загадка: чому я завжди і всюди їх упізнаю, ці обличчя людей з мого боку від Межі? Чому – незалежно від місця зустрічі – чи то у віденській опері, чи у венеційській нічліжці, незалежно від навколишнього антуражу й одягу? Попри всю генетичну різноманітність і типологічну розмитість – чому?

Цих облич (українських? пострадянських? українських радянських?) щораз більшає на Заході. З кожним наступним перебуванням я завважую, що їх знову побільшало. На бюрократичному сленґу це називається виїзд на пеемже. Звичка до абревіатур, ця невитравна соціолінгвістична ознака радянської людини, успішно збереглась і в пострадянської. Що, на мій погляд, лише підтверджує потаємний здогад про те, ніби homo postso-vieticus є насправді відміною того таки homo sovieticus, таким собі історичним відгалуженням. Я міг би піти ще далі й поширити цей здогад на цілу систему: СРСР насправді продовжує існувати – позбавлений зовнішнього, він цілком непохитно зберігається у внутрішньому, всередині, він і далі займає свою найпросторішу одну шосту на мозкових пів кулях, на рівні підкірки, у нервових клітинах, які, до речі, таки відновлюються всупереч загальникові про їх цілковиту невідновлюваність. Так от: ці – відновлюються.

Але повернімося до згаданого виїзду на пеемже. Ця абревіатура, породжена, безумовно, в лабіринтових нетрищах радянсько-пострадянських поліційних відділів віз і реєстрацій, містить у собі перші літери відразу трьох російських слів: постоянное место жительства. Зрозуміло, що тут історично відлунює ще для царської Росії характерне кріпацтво, а понад те – бюрократично-поліційне уявлення про неприпустимість чи принаймні небажаність будь-яких неконтрольованих згори індивідуальних пересувань.

Людською мовою виїзд на пеемже мав би називатися, скажімо, виїзд назавжди. Себто інформація про те, що NN виїжджає на пеемже в еферге, слід розуміти так, що цей самий NN отримав дозвіл на постійне проживання в Німеччині і в сраці він тепер бачив усю цю Україну, і їде він з неї чимшвидше геть, аби чимшвидше опинитися поза Межею, стати нормальною людиною і – в міру можливості – ніколи знову за ту Межу не повертатися.

За шляхетніших минулих часів (а минулі часи завжди чомусь шляхетніші, ніж теперішні!), коли йшлося про ідеологічні війни з протистоянням систем, виїзд на пеемже називався еміграцією. Це були дивні постаті – ті, що зважувались емігрувати: якась високочола дисидентська професура, письменники, художники і театральні режисери, випущені під тиском «Емнесті Інтернешнл» політв’язні. Це мусила бути відвага, споріднена з тією, про яку свого часу писав Камю, – відвага дезертира у дні війни. Система вельми уміло користувалася моральним шантажем і при цьому маніпулювала стереотипом відступництва та зрадництва: кожного емігранта в той чи інший спосіб було привселюдно і гучно затавровано та піддано громадському паплюженню. Це вимагало безумовної здатності до спалювання за собою мостів – зуміти переступити через усі таврування і паплюження. Люди еміграції переважно являли собою доволі упертий і переконаний різновид homo antisovieticus. Їхній вибір був, поза всякими сумнівами, дослівно межовим вибором, він вимагав інакшості, іншого складу мислення та відчування.