Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Взагалі-то це насправді звичка, що виробляється на зоні. При цьому руки розслаблено випростовуються вперед – ліктем до коліна, шоб оддихалі.

Але я не став руйнувати Готової історіософії. Хай думає про лучників Тамерлана. Все одно ми їх побили, сказала б на це пані з Білорусі.

Я ніколи не думав про броньовані двері, про їхню непробивну холодну сутність, евфемістично обшиту всілякими різновидами гладенької й теплої деревини («вагонка, ламінована дошка, дееспе, карельська береза, дуб, горіх, каліфорнійська секвойя», – заклинав мене невтомний у технологічних фантазіях і бандюкуватий з вигляду продавець), я ніколи не думав про ригельні та накладні замки, як і про те, що серед них, замків, найнадійнішими в наших обставинах дотепер залишаються московські, позаяк чеські чи італійські – це загалом викинута на вітер і нічим суттєвим не вмотивована різниця в ціні. Я ніколи не думав про дверні замки – а надто московські – як про запоруку моєї внутрішньої незалежності. Я ніколи не думав, що тільки газозварювання дозволяє сподіватися, ніби двері не будуть так просто зірвані з петель. Я ніколи не думав, що засинатиму, лише впевнившись у присутності сокири під ліжком. Себто я ніколи не думав, що в’язнична ізольованість мого власного житла від решти світу колись виявиться такою бажаною для мене, загального улюбленця, гуляки, шанувальника вітрів і беззастережного адепта свободи та відкритості.

Але мої катаклізми не обмежувалися тільки цим синдромом закритих дверей. Ще гірше виглядали справи з батьківщиною. За неповний десяток дуже мандрівних років я виробив у собі – та ні, хай у цьому місці все буде патетичніше! – отже, я виплекав у собі щось надміру трепетне і вологе – любов до повернень. Ця любов була дещо інцестуальною – це був потяг передусім до свого міста, яке я нерозбірливо і часом недоречно називаю то Станіславом, то Франківськом, забуваючи при цьому, що насправді є два міста в одному, і вони співіснують переважно не найкращим чином, хоч у кожному з них я почуваюся не наче вдома, а таки вдома.

Проте цього разу я піймав себе на ненависті. О ти, мерзенна бадильська діро, жалюгідна кугутська провінціє, гібрид задниці із сечовим міхуром, світове сміттєзвалище і посміховище! О ти, що не вмієш ані доцінувати, ні захистити своїх найкращих, не знати за що тобі подарованих! Ти, шо не заспокоїшся, поки остаточно не вчиниш їх усіх такими ж сомнамбулічними недолюдками й невдахами, як і переважна більшість твоїх мешканців!

Усе місто було вони, а нас у ньому майже не лишалося. Вони звідусіль стежили за нами, місяцями й роками готуючи свої каральні акції: вивчали маршрути пересування, години від’їздів і повернень, імпровізовані зиґзаґи нічних прогулянок; вони десятки разів дзвонили й мовчали на тому боці, але це була найневинніша з їхніх психічних атак. Іноді вони стріляли під нашими вікнами, частіше посилали сиґнали про своє існування, вкотре зваливши з ніг і натовкши до непритомності на парковому газоні чи на дні Фортечного провулка когось із друзів. Історія розбитих окулярів чи проламаних грудних кліток могла б виявитись історією нашої застиглої в дев’яностих вічності.

Я ніколи не думав, що не зможу бачити облич. Але так сталося: їх не було ні того дня, коли ми вперше переступили поріг збезчещеного помешкання десь близько сьомої ранку, ні згодом, в усі подальші дні звикання. Замість облич мені повсюдно траплялися всілякі нестерпно бошівські фізії, збагачені в потворності суто голівудськими деформаційними можливостями; йдучи містом, я цілком виразно відчував, як вони всі впізнають мене і те, з якою знущальною радістю на мене дивляться – от він, от він, бля, пензлює, а хату йому бомбанули!.. А також – Господи, прости! – жінки й дівчата, особливо останні, адже я ніколи не думав, що зможу саме так дивитися на них – як на суцільних спільниць, безумовних злодійських коханок, виконавиць, розвідниць і вивідувачок. У кожній з них сиділа прихована вона. І всі вони – це теж вони. І що вони красивіші, то гірше для всіх і для цієї країни. Вони приходять до вас начебто повзуватися, а насправді лише запам’ятовують, де у вас і що, і в піхвах у них затиснуто газові балончики.

Тож відповідь на все це могла бути лиш одна: терор. Уперше в житті переживаючи загострене пістолетне бажання, я тільки й думав, що про стрілянину. Я по-думки вривався до барів і кафе, я був безжальним. Я клав усе, що лисим звалось. Я входив у раж і в деяких випадках перебирав із жорстокістю, відстрілюючи їм дітородні органи, себто стерилізуючи наше майбутнє. Я так само перебирав і з реальністю, бо мої бездоганні пістолети, замовлені й куплені за найсвіжішими каталогами, виявлялося, не потребували перезаряджування – мені вдавалося мочити і по сто, й по двісті осіб за одним разом, фактично не відриваючи вказівного пальця від спускового гачка.