Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Крім того, вона потрібна для створення з них трикутника. Вона знає, що обидва в неї – як би це сказати? – закохані й старатимуться для неї наввипередки. Це такий роман про суперництво, кохання і зраду. Вона ще скаже, кого з них більше й кому. Обидва низькорослі й дуже коротко стрижені, обидва в подібному спортивному одязі, тільки в першого кольори оригінальніші – зелене на чорному. Або фіолетове на сірому. Вона ще не знає, хто з них їй більше сподобається.

Обидва хочуть здаватися років на десять старшими. Обидва кажуть, ніби вони з бригади. Ніби першу квартиру бомбанули з рік тому. Ніби ця в них ювілейна – десята, двадцять п’ята, п’ятдесята, сота. Обидвох видає тремтіння колін, рук і голосу. В перші хвилини вони не знають, як бути – носяться з кімнати в кімнату, налітаючи на меблі й один на одного, відкривають шафи, хапаються за шухляди, вмикають світло, гасять, блимають ліхтариками, знову вмикають світло. Собаку, що гавкає з ванної все голосніше, годилося б ухайдикати, але ніхто з них не може цього зробити, що, зрештою, свідчить про їхню небезнадійність, отже, врешті її виганяють на сходи. Це чомусь заспокоює, так, часу хіба що три-чотири години, і шо дальше?

Назавтра ми про все це дізнаємося, і з тої миті вони заволодіють нами, й ми будемо про них думати, говорити, будемо їх собі уявляти, повільно вбиваючи, розмальовувати власними кольорами, проектуючи. Ми назовемо їх вони, після чого вже ніколи з ними не розлучимося.

Ідея полягала в тому, щоб усе на світі християнізувати. Просуваючись далі й далі на північний схід, приєднувати до володінь Ордену все нові шматки територій. Слід було прорубуватись до моря з його бурштинними берегами й вітрильниками, що біліли на видноколі. Вийти до моря – історичне завдання кожної державності. Якщо цього не зробити вчасно, то всі узбережжя поділять між собою спритніші, а вам залишаться анекдоти про морське міністерство.

Слід було навертати в істинну віру тутешніх дикунів, себто спалювати їхні завошивлені поселення разом із немитими ідолами, а тоді цілими племенами заганяти їх по горла у порослі очеретом льодовикові озера і тримати годинами у воді на відстані наїжачених списів, щоб вони, курва, порозумнішали. Слід було гідно нести свій цивілізаційно-дезінфекційний хрест, себто меч, двиганити на собі важенні обладунки та зброю, тягнути сипучими пісками пересувний орган і вівтар на колесах, тижнями не спати в походах, викопувати рови й висипати дамби, постити, молитися, годувати комарів своєю досконалою кров’ю і зосереджено медитувати – однак усе було марно, і несила було привчити цих загальмованих бевзів ані до латини, ні навіть до медицини та гігієни. (Смішно, але наприкінці червня я знову опинився в Мальборку, цього разу в супроводі сотні всіляких чудових письменників – ледь уникаю спокуси написати «чудовиськ-письменників», – і тоді я врешті потрапив до замку, і всім нам було урочисто показано ці їхні рицарські туалети, розташовані у спеціальній вежі з каналізацією. Каналії, вони вже тоді розумілися на цих штуках!)

Отож на 1309 рік, коли великий магістр з дещо ремінісцентним іменем Зигфрид фон Фойгтванген проголосив Марієнбурзьке укріплене поселення рицарів Німецького ордену своєю головною резиденцією, з місцевою пруською людністю було переважно і переможно покінчено. Щоправда, 1772-го Прусія сюди нібито й повернулась, але не та Прусія та й не з тими прусами, а радше з прусаками, яких ніхто в Європі до сьогодні не любить, слушно асоціюючи з твердолобою вояччиною, польовою хірургією та кантіанською філософією. Однак ще раніше замок у Мальборку на триста років виявився здобиччю по-сарматськи відчайдушних рубак-поляків, про що непрямо згадує Шекспір у «Гамлеті», натякаючи на невдачу голосно розрекламованої Фортинбрасової кампанії.

Отже, звичайна арифметика свідчить, що панування хрестоносців у тих околицях тривало всього лише якихось два століття, вмістившися між часовими безоднями із середини тринадцятого аж до середини п’ятнадцятого. За цей відтинок було збудовано не одне кільце оборонних мурів, а відтак і все це червоно-стрілчасте громаддя – палаци, тераси, Галереї, кружганки, вежі, собор Святої Діви Марії з каплицею Святої Анни, і купу інших приміщень (те саме Внутрішнє Місто) – житлових, громадських, шпитальних і господарських, де поруч із неміряними запасами збіжжя, борошна, хмелю й меду настоювалися трофейно-ритуальні вина. В колодязях жили коропи, в оранжереях з водограями – павичі й фазани, хоч рука так і проситься дописати «і пінгвіни».