Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

ДЗС: Wahl die, Wahn der, Wahnsinn der, Weg der, Weib das, Wermut der, Widerstand der, Wildheit die, Wohl das, Wurm der

Ксенофобія – колективна хвороба, що передається виховними методами. Німецьку мову, казала наша шкільна вчителька німецької мови, треба знати, бо це мова наших ворогів. Аби перемогти ворога, треба знати його мову. Існування в тодішньому світі НДР аж ніяк не змінювало цього її переконання. До чого тут Бенн? Добре, що ні до чого. Слава Богу, вона про нього навіть не чула.

Іприт – одне з імен XX століття з його подвоєною – XX – ксенофобською інтенсивністю. В квітні 1915 р. військом Другого Райху (див.) було вперше застосовано газ нервово-паралітичної дії. Це сталося під час Другої стадії битви за Іпр, Фландрія. Внаслідок цього британо-франко-бельгійське союзницьке угруповання зазнало величезних людських втрат, лінія фронту пересунулася на десятки кілометрів, а успішно синтезований «духом винахідництва» газ переможців отримав нове ім’я. Застиглі у зсудомлених і покривлених позах тисячі солдатських трупів із назавжди посинілими й перекошеними обличчями явили собою один із невідпорних доказів катастрофічного затемнення світу (Verfinsterung) і стрімкого його перетворення на суцільний морг (див.).

Майбутнє – саме це проблематичне слово вкрай необхідне мені для завершення. Цьому текстові не вистачає трохи надії – то ось вона. Продовжуючи мові її тимчасове існування, доктор Бенн дійшов висновку, що в майбутньому про нього судитимуть лише за тим, що він сказав. Його «що», безумовно, містить у собі і «як». Його «як», безумовно, є красивим, голосним і сильним. Невисловленого просто не існує, стверджував доктор Бенн. Таким чином він урешті сформулював свою відповідь Хаосові і зверхньо відвернувся від нього.

ДЗС: Zeile die, Zeit die, Zensur die, Zentaur der, Zivilisation die, Zyankali das, Zynismus der

2002

Я живу на ножах із власною пам’яттю, але часом мені здається, ніби я достеменно знаю, для чого існують кордони.

Варто лише опинитися страшенно далеко звідси, де я тепер пишу ці рядки, – і не так у просторі, як у часі. Себто варто собі уявити рік 1980-й, Радянську імперію в її (як самій їй тоді здавалося) розквіті й нас – п’ятьох студентів, двох хлопців й трьох дівчат. Того літа ми відбували студентську практику в Ужгороді, найзахіднішому з міст імперії, розташованому за Карпатами, якщо дивитися з північного сходу, себто з Києва і Москви. До речі: як перший, так і друга були для нас того літа забороненими містами – там готували Олімпіаду, і присутність студентів була не цілком бажаною з огляду на можливі контакти з іноземцями.

Тому на практику ми потрапили до Ужгорода, і це було своєрідною географічною насмішкою: щоб уберегти нас від Заходу, рідна влада скерувала нас у найзахідніший свій закут, ближче до центральноєвропейських ландшафтів з виноградними пагорбами, зеленоводими річками і ратушевими вежами. Ужгород виявився прикордонним містом, водночас вельми схожим На міста закордонні. В ньому навіть не вгадувалась, а Цілком виразно проглядала та сама амбівалентна транскарпатська культурна суміш, якої так і не вдалося затьмарити поверховим радянським антуражем (і макіяжем).

У місті Ужгороді курсував автобус № 5 (здається, я не помиляюся, хоч можу – з того часу я так і не побував у цьому місті). Але припустимо, що то був автобус № 5. Коли нам хотілося помріяти, ми сідали в нього десь у центрі міста й виходили на кінцевій. А кінцева була «Державний кордон СРСР». Це справді хвилювало, такого нам ще ніколи й ніде не доводилося переживати – міський автобусний рейс, що завершується перед самою лінією кордону, на самому краєчку велетенської імперії, однієї шостої частини світового суходолу.

Ми виходили з автобуса і йшли уздовж шосе ще трохи далі вперед. По обидва боки від шосе ми бачили ріденький ліс, але навряд чи можна було пройти його вбрід. Без сумніву, десь там, у невидимих місцях свого згущення, він був переораний і розділений загородженнями з колючого дроту. Зусібіч сюрчали коники, і вже неможливо було встановити, з чийого боку вони сюрчать. Як неможливо було визначити, чиї оводи липнуть до наших спітнілих сорочок. Попереду був шлагбаум і радянський прикордонник, який походжав перед тим шлагбаумом туди й назад упоперек шосе. Ми зупинялися метрів за десять від нього. Іноді ми з ним розмовляли. Іноді давали йому дві-три сигарети. Ми знали, що він нічого злого нам не зробить, бо з нами були дівчата, аж троє. Звісно, то був щоразу інший солдат. Хоч кожен із них дуже хотів сподобатися нашим дівчатам.