Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Але там, за шлагбаумом, було продовження шосе. Ліс – уже на їхньому, закордонному боці – здається, переходив у поля, а далі виднілися перші будиночки, сади і якась вежа, чи то ратушева, чи костельна. В це важко було повірити, але то була Чехословаччина, рільна західноєвропейська країна. Ми дивилися в її бік проти сонця затуляючи долонями очі, й уявляли собі що котрогось разу зможемо побачити навіть Прагу або – коли особливо пощастить з повітряною прозорістю – навіть Рим.

Ні, ми не були ідіотами чи зомбі, ми здавали собі справу з того, що в них також розвинутий соціалізм, ми чудово знали про танки на їхніх вулицях у 1968-му, і ми були на боці їхньому, а не танків. Але ця близькість загалом невидимої лінії, ця межа, переступити яку було геть неможливо (адже той солдат, напевно, відкрив би по нас вогонь, хоч як хотілось йому сподобатися нашим дівчатам), і ця напіврозмита в нагрітому колихкому повітрі непевна перспектива створювали особливий ефект досяжності недосяжного. Чи, може, навпаки – недосяжності досяжного?

Відтоді я, здається, знаю, навіщо взагалі існують кордони.

Нині, завершуючи цей геопоетичний цикл, я думаю про новий початок. При цій нагоді хочу подякувати за слово «геопоетика» – уперше я почув його 1998 року в Москві, і належало воно Ігореві Сіду. Півтора року тому я вибрав саме це слово – як цілком виразну альтернативу до слова «геополітика», що з дедалі відвертішою нахабністю вдиралося в наші долі, реалізуючи себе на рівні міжурядових угод, проектів, таємних і явних домовленостей, але не тільки. Остаточну крапку в усьому цьому продавлюванні сфери впливів мали поставити наші торішні вибори, внаслідок яких кордон, точніше західний державний кордон нашої країни, мусив перетворитися у Великий Запобіжний Мур, на повалення якого, поза сумнівом, укотре слід було б чекати впродовж кількох людських життів. Як сталося так, Що Цього не сталося, – залишиться однією з найпрекрасніших таємниць, яких мені довелося торкнутись упродовж мого дотеперішнього життя. І це – геопоетична таємниця.

Насправді йдеться про досяжність недосяжного. Про те, що хоч будь-які тривалі й послідовні махінації з територіями, ментальностями, культурами загалом вдаються, час до часу трапляється неочікуване – вибух людського і поетичного, і геополітична система не спрацьовує, дає збій.

Кілька днів тому помер Іван Павло II – найбільший геопоет нашого часу. Саме він причетний до найчудовіших чудес останньої чверті століття і передусім у тій частині світу, з якої походив сам – рухомої й непевної субстанції «між Росією й Заходом», що її досі називають Центрально-Східною Європою. Що це було: енергетика віри, сила молитви, перехід метафори в метафізику?

Мені здається, він знав усе, він усе розчинив у собі і про все пам’ятав. Зокрема, він завжди пам’ятав про нас – п’ятьох українських студентів, які влітку 1980 року так любили підходити майже впритул до межі і подовгу вдивлятися в те, що за нею – припустимо, то було майбутнє.

2005

Місто Мальборк лежить у тій внутрішньо заглибленій частині світу, фрагменти якої на географічних мапах прийнято замальовувати темно-зеленим. Це така картографічна умовність: темно-зелене має асоціюватися з вологою, багнами, дощами і міріадами комах улітку. Надбалтійсько-пруські ландшафти взагалі екстремально не вражають екстремізмом: крім нуднуватої рівнинності, для них типова хіба що несамовита кількість там і сям розсипаних дрібних озер. Коли бачиш це знов-таки на мапі, то сам собою виникає спогад про скалки Розбитого Дзеркала. Так воно і є насправді: вся ця озерна надмірність являє собою рештки донині танучого льодовика. Захаращена всіляким лайном вербальна пам’ять принагідно підсовує слово «морени», але тут ми загрузаємо, одностайні у поверховості власних знань з геології та інших наук про землю (так ніби науки про небо нам доступніші).

Ми – це четверо мандрівників усередині не так давно купленої пострадянської «Ниви», що недільного полудня натужно долає відстань між Торунем і Ґданськом. Нас кожної статі порівну, та що там ускладнювати! – ми є двома подружними парами, таким собі квартетом на літературних гастролях. Наша подорож має всі шанси стати цілком недаремною: ми рухаємося все далі й далі на північ, у бік Балтійського моря з його Ґданською затокою, і в нас залишається добрих кілька годин для зупинки в місті-герої Мальборку, він же Марієнбурґ.