Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Більше нічого згадати не можу. Мені залишаються тільки слова, точніше, їх оболонки (рефектарій, дорміторій, капітулярій), і терпкувате відчуття присутності, піймане в саду Великого Магістра (цього разу хай буде з великих літер).

«Насправді вино дозволено було лише верхівці Ордену й так само хворим або пораненим, – сказала пані екскурсоводка. – Рядовий рицар-чернець діставав до вечері лише кухоль пива».

Ми скрушно похитали головами, неспроможні осягнути цієї драми. Декому з нас пива хотілося навіть сильніше, ніж вина.

«Все одно ми їх побили», – сказала пані з Білорусії, зверхньо поглядаючи з вежі на переповнений туристами дитинець.

«Чи не подзвонити додому?» – подумав я з тривогою, розпізнаючи перші симптоми своєї подорожньої параної.

Але цього разу вчасно стримався, прошитий раптовим усвідомленням, що ліпше не знати, ніж знати, і ліпше не мати, ніж мати, і ліпше не бути, ніж бути.

В такий спосіб я вже рятувався тоді, 14 травня. Ми стояли на мості над рікою Ноґат і безглуздо дивилися на червонясте громаддя замку, що так і залишався річчю в собі. Щасливий той, кому нічого втрачати, надало мені першу допомогу вчасно згадане і забуте вчення. Нічого не втрачає лиш той, хто нічого не має, вступило з ним у приховану полеміку інше, вчасно забуте і згадане. Банальність, відчута власною шкурою, то вже не банальність, а вистраждана істина, продерлася з підземель пам’яті наступна банальність.

Потрібен був час, необхідний боксерові, щоби вийти з нокдауну, аби думки про втрачене відступили перед почуттям вдячності. Насправді нам дуже пощастило, підбив я деякі підсумки. По-перше, ми всі вижили, разом із собакою. По-друге, вони не встигли винести ще багатьох речей: дарованих друзями картин, глиняних дзвіночків, розмальованих річкових каменів, жодного альбому, журналу, жодної книги, поштової картки, старого листа і – що взагалі було Чудом і Знаком! – жодного компакту з усієї музичної колекції, мозільно призбируваної роками і смертельно мені потрібної, а надто коли я сам і напідпитку, бо тоді в мені відкривається третє вухо і все таке інше. Рука Провидіння владно зупинила їх саме на межі з шафкою, в якій зберігалася вся ця Найкраща Музика Світу. Себто пляшку Ballantine’s Finest із попередньої шафки вони потягнути ще встигли. Але тут Громом Небесним було їх вдарено – і зупинено.

А по-третє, вони так і не знайшли грошей, яких насправді майже ніде не було, і якби вони тільки про це знали!..

(Сирітська, наче осінній листок, остання сотня баксів таки дочекалася нас у своєму закамарку, неторкнута і цнотлива, і нам захотілось її осквернити, себто накупити бухла на неї всю, скликати добрих людей з околиці і влаштувати якісь апокаліптичні уродини для всіх цих виродків. Але менше з тим.)

Вони йшли кімнатами, полицями, предметами, наче військо, поділене на три ударні дивізії. Дівчина прочісувала шафи з одягом, розкидуючи по підлозі шмоття і перетрушуючи стоси білизни, де (про це вже писалося) типово ховаються типові конверти. Її перший коханець розмонтовував і пакував куди бачив апаратуру, техніку, фарш, принагідно з’явився перший рядок дурнувато-веселого віршика без продовження: айва, філіпс, мулінекс… Принтер міг бути й лазерний. Зате модем з найдорожчих. Телевізор даже не стоїть шоб з ним возитися. Пізніше він узявся за знімання картин, чому було дві причини: під картінами теж можуть ховати бабло; самі по собі картіни можуть бути ценними, хоть я і сам би такухерню намазав.

(Картини було покинуто зв’язаними напризволяще по три-чотири серед коридора; зв’язано їх було – от прикмета! – старовинною й, мабуть, ще шосткинською магнітною стрічкою з допотопної бобини, на коробці якої хтось колись полишив підпис «Андрухович співає блюзи»; звідки вона взялась, я вже не пам’ятав, а прослухати не вдавалося за браком відповідної техніки – так ця стрічка й дочекалася свого гіркого фіналу; тепер мені вже ніколи не почути, як Андрухович співає блюзи; знову про картини: безумовно, вони теж призначалися на виніс, але тут сталося щось таке, що спричинило атас, картини як сумнівнішу вартість було в паніці залишено; викрали тільки одну, чорт забирай, одну-єдину, безцінну).

Тим часом другий коханець опинився перед книжковими стелажами. І от він, цей злодійський трепет – час іде, години спливають, і ще так багато всього є в цьому домі, ця тисяча книг, і якби вони тільки на стелажах (– жах, – жах, – жах, відлунює в ньому – бо вони всюди, на столах, під ногами, на тумбах, у ліжках і навіть, чого доброго, в холодильнику – що за бардак він тут розвів, цей чітатєль!), і в кожній оправі замість вирізаних сторінок можуть виявитись десятки тисяч баксів (скільки вам для повного щастя, Щура?), і це, можливо, вперше у своєму куцому житті, що якимось чорним режисером уже наперед розграфлене на тюрми, колонії й наглу смерть, скажімо, від заточки, він завмирає перед безоднею неосяжного. Спершу він ще намагається бути методичним, не проминути жодного корінця, не збитися на кількатомовиках, він стоїть на стільці, щоб для початку пройти найвищі, найважкодоступніші полиці, його нервують енциклопедії з їхніми прихованими акумулятивними можливостями і дрібним шрифтом, поетичні хрестоматії та антології чужими мовами, засушені між їхніми сторінками сухі листки, атласи рослин, грибів, карпатської фауни, грубезні графоманські монографії, а відтак уже просто імена – Ежен Сю, Едгар По, Іван Ле, Омон Ра, Марсель Пру. Врешті він і сам не завважує, як починає їх читати – розкриваючи навмання і нічого не розуміючи, але всі ці окремо взяті речення вже не відпускають його, і він провалюється туди, де самиця єгу, побачивши поблизу молодих самців, має звичку ховатися за кущ чи за горбок і раз у раз визирати звідти, роблячи якісь чудернацькі жести; в цей час, як помічено, від неї дуже погано тхне // Nein, ich tanze nicht, antwortete sie // Thank you. You have beautiful breasts // И, все еще не выпуская ее, он сдвинет руку ей под колени // Ми цілувалися там, і там я вперше торкнувся її по-справжньому // и теперь вся четверка ее членов обвивала его с такой открытой простотой, словно она годами предавалась любовным схваткам во всех наших снах // Z samego prześcieradła mogę ci powiedzieć, ile razy i jak goście się pieprzyli // Она подумала (не могла не подумать), что ее отец проделывал с матерью то же самое, страшное, что сейчас делают с ней // моє тіло зробилося хвилею, я просила, щоб він увійшов і починав // Palkitsin hänet maidolla ja hunajalla, joita aloin vuotaa [6] У фрагменті використано цитати з творів Джонатана Свіфта, Роберта Музиля, Томаса Вулфа, Іздрика, Владіміра Набокова, Мануели Ґретковської, Хорхе Луїса Борхеса й Автора. - йому стає дедалі гарячіше, він упевнений, що вже не встигне, що ця трясовина безнадійна, але якби не сигнал тривоги, що владно витягає його на поверхню з глибин книжкового трансу і повертає до злодійської дійсності, то він обов’язково дочитав би й цю, останню на сьогодні фразу: «Знаєш, після таких пригод маю відчуття, ніби хтось відмахав мене в задницю».