Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Перший наш день після повернення додому минув під знаком напрочуд виснажливого спілкування з міліцією. Передусім ми потрапили до цілком світського на вигляд начальника, який, на всі боки чхаючи з беззаперечними ознаками геть незагальмованого нежитю, наскільки міг переконано запевнив, що в нашій справі його люди вже стоять на порозі її розкриття. Тепер, коли минуло півтора року, вони, вочевидь, усе ще стоять на тому порозі, сором’язливо переминаючися з ноги на ногу і не наважуючися постукати в браму злочину. Справді, вже того самого дня мені стало трохи жаль цих чудових селянських синів, яким і без нас усі діри в мозговинні попробивали: крива злочинності, звітність і те де.

Зрештою, вони в принципі не могли нічого розкрити. Їх було шестеро, цілих шестеро вартових закону ввалилося на місце проісшествія, себто до мого дому, наступного після пограбування ранку, і вони тільки те й робили, що гримали дверима, копали розкидані під ногами речі, шастали з кімнати в кімнату і врешті пішли геть, принагідно потягнувши шляхетно залишені злодіями на письмовому столі шість доларів. Кожному з них дісталося по доларові (якщо вони поділили їх чесно – хоч тут є сильні підстави для сумніву). Але про яке взагалі розкриття злочину може йти мова, коли ті, кому належиться його розкривати, виявляються грязью из-под ногтей і підбирають навіть те, чим великодушно погребували крадії?

Пізніше я мав повчальну розмову з таким собі слідчим, схожим радше на учня агрономічного технікуму. Точніше сказати, то був допит, і допитуваним був я. «Сьогодні п’ятниця, і ми працюємо на діскатєці, – ділився він таємницями слідства. – Я думаю, вони теж там будуть. Ми приодінемо наших людей на діскатєку і відслідимо всі варіанти». Я фізично відчув, як йому хочеться потанцювати. Враження, що я перебуваю всередині дешевого радянського фільму першої половини сімдесятих, не покидало.

«Комп’ютер, – згадав я. – Варто перевірити, чи не продовжують вони користуватися моїм рахунком в інтернеті». Сказавши це, я побачив таку безодню нерозуміння в його водянистих очах, що захотілося головою побитись об міліцейські облуплені стіни. «Ви кажете, комп’ютер, – осудливо скинувся він. – А наші комп’ютери – це папір, олівець і ноги, щоби бігати». Він не сказав «і голови, щоби думати», що само по собі непогано про нього свідчило.

В коридорі надривалася криком якась жінка. Слід було за всяку ціну вирвати звідси нашу дочку. Її допитували вже четверту годину. Потім виявилося, що решта слідчих мають той самий вигляд. Безглуздо було сюди звертатися. Можливо, майбутні агрономи проходять остаточну практику в міліції? Озброєний автоматом олігофрен не погоджувався пропустити нас до малої. Поруч пропхався якийсь низькорослий і лисий у спортивному одязі (сіре на синьому), що штовхав поперед себе, заламавши йому руку, іншого низькорослого і лисого, також у спортивному одязі (синє на сірому). Були як гравці однієї команди на тренуванні чи брати-близнюки, що з дурної сили почубилися. Ця типологічна, кодово-генетична, хромосомна спорідненість ментів із бандюками аж волала про себе. Найгірше, що вона поширювалася далеко за межі цієї контори – це була всенародна спорідненість, адже всюди були вони, ця велика українська родина, ця пародійно-травестійна mafia, родина-родина – від батька до сина, роде наш красний, роде наш прекрасний – низькорослі, лисі, у спортивних шмотках, усе місто повнилося ними – вони висиджували в кафе, в автомобілях, купчилися коло базарів, вокзалів, бензозаправок, кіосків, бряжчали ключами, чухали задниці, лузали насіння, крали, срали і так далі, а от хрестоносці були високими й мали довге волосся, і довгасту форму черепів, і чисті руки, й дзвінкі серця, й оскільки вони йшли визволяти Гріб Господень, то тричі по дев’ять разів щогодини співали молитву до Марії, тож коли ми втрьох із дочкою врешті вирвалися з цього розграбованого міста, я готовий був крикнути ритуальне «Гайль!» – так наче іншого вияву для почуттів уже не існувало…

Мій добрий приятель Того живе в Нью-Йорку, але щоліта відвідує Україну. «Знаєш, – каже він, – якось я зрозумів, чому все так паскудно. Я завважив, що у вас молоді хлопці й чоловіки люблять сидіти навпочіпки, просто серед вулиці. Вони збираються по п’ятеро-четверо і сідають колом навпочіпки. При цьому мовчать, курять і спльовують. Це, безумовно, татарські гени. Це татари серед степу».