Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Але з іншого боку той самий внутрішній мандрівник аж волає з мене своїми спостереженнями щодо реально наявної Межі. Ця Межа проходить західним державним кордоном України, що з точністю до міліметра повторює колишній державний кордон СРСР, і таким чином ділить буття на Європу та Щось Інше. Так от: упродовж останнього десятка років я набув чималого досвіду перетинання цієї Межі в обидвох напрямках – туди й назад. Я користуюся при цьому традиційними саме для цих обширів наземними видами транспорту і колись напишу цілу книжку про всі мої випадки з митними та прикордонними службами. Але зараз не про них. Зараз – про цілком дивний феномен, що її, Межу, супроводжує. Отже, попри цілковиту однаковість клімату по обидва боки від неї, я, перетинаючи її у зворотному напрямі із заходу на схід, щоразу спостерігаю одне й те ж: раптове псування погоди, якийсь циклонічний обвал, різке тьмянішання краєвиду, розверзання небес дощем чи снігом, у найкращому разі затягування перспективи мрякою та сірістю. Так наче хтось щоразу влаштовує навмисне для мене та моїх принагідних супутників велетенське атмосферне дійство під назвою «Батьківщина вітає вас!». Або з порога розпочинає іспит з любові до неї: чи витримаю й цього разу?

Не сумніваюся, що справа тут саме в мені. Хоч я назагал дуже люблю повертатись, і мене такими катаклізмами не залякаєш.

Що ж насправді відокремлює ця фатальна пострадянська Межа від Європи? Іншими словами, що за необхідність така у сяйливого Європейського Союзу, розростаючись чимраз далі на схід, відмежовуватися від цих запущено-бляклих територій новою залізною завісою? Невже йдеться вкотре про відокремлення світла від темряви? Тільки чому це світло на заході? І чому темрява на сході? Може, йдеться про наші енергетичні проблеми, про регулярні відмикання електрики в осінньо-зимовий сезон, про щовечірнє западання наших міст, містечок і сіл у пащу ночі?

Отже, що відокремлено? Ну звісно передусім – іншу якість доріг. Перетнувши Межу і в’їхавши на лоно батьківщини, я починаю фізично відчувати всю цю жахливо шкарубку, поорану тріщинами, тисячі разів ремонтовану, але так і покинуту зруйнованою поверхню. Мною підкидає і струшує, і водій ніяк не може перевищити якісь там шістдесят на годину, і кожна вибоїна якнайпромовистіше вказує на очевидну неприналежність до греко-римської цивілізації. Але навіть якщо оминути шосейні шляхи і віддатися на милість залізниці – Межа все одно відокремить рейки європейської від рейок російської ширини. І що робити з цими рейками, цим, можливо, найневитравнішим спадком імперії?

Хоча ні. Не рейки, точніше не їхня нарощена ширина, засвідчують перш усього реальну неперерваність імперського існування, а, скажімо, інша музика й інша масова культура загалом. Саме вона, Межа, відокремлює терени, де захоплено слухають російську попсу, від тих, де її зневажають. Це просто фантастично: лише два-три кілометри на захід – і виявляється, що ніхто тут навіть не чув ані про Філіппа, ані про Аллу, ані тим більше про Йосифа Кобзона, цього Френка Синатру все ще об’єднаного пострадянського простору. Але лише два-три кілометри на схід – і згадані Філіпп, Алла та Йосиф виростають до титанічних розмірів усенародної легенди, замалим не улюблених членів родини, значно ближчих і зрозуміліших від усіх без винятку національно-державних ідеалів та поривів, з європейським вибором України вкупі. Я не сумніваюся, що в цьому сенсі СРСР і далі існує – як велетенський і неподільний шмат суходолу, шоста частина землі, де прийнято любити погану російську музику (ні, не Чайковського і не Мусорґського – цих слухають західніше).

А відтак – і пов’язаний саме з такою музикою триб життя, уся ця побутова обрядовість з іншими правилами у стосунках, іншою – колективістською – етикою, іншими уявленнями про товариськість, а також іншими напоями на святкових столах і на щодень. Зона горілки, що, зрештою, починається західніше, у сусідній і багато в чому зразково-показовій Польщі, саме в нас, по той бік Межі, набуває найдовершенішого втілення – адже офіційна її, горілки, ціна падає порівняно з тією ж Польщею так низько, що з елементу декоративно-розважального вона миттю перетворюється на хліб насущний і стає чимось настільки ж неуникненним, як повітря.

Звісно, ця інакшість не може не відбиватись і на людському одязі. Так, Межа відокремлює й манери одягатися – ось вони, ці зимові шапки з кролячого хутра, ці пухові хустини на головах літніх жінок, ці тяжкі і безформні речі, відверто зорієнтовані на холодні пори року (і таким чином дзеркально відбивається згадуваний вже міф про найжорстокіші українські зими, парадоксально перезасвоєний чи не від тих же ветеранів вермахту), а також це засилля мішкуватого тренувального одягу та всіляких замінників шкіри. І навіть незміримі звалища копійчаного європейського секонд-генду, що процвіли в останнє п’ятиліття по наших, так само незміримих, базарах, поки що неспроможні суттєво вплинути на прозахідніші зміни в обрисах людського ландшафту.