Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Тип нинішніх людей пеемже цілком відмінний. Він тяжіє не до інакшості, а до типовості. Він переважно і є тим абсолютним homo sovieticus, який так і не зміг відшукати себе на уламках позірно розваленої системи, ефемерне й без того поняття «батьківщини» остаточно втратило для нього сенс, і, цілком здезорієнтований, він кинувся туди, де більше всього у крамницях. Я дозволив би собі назвати цих людей людьми Woolworth. Я вдаюся до такого означення цілком умовно, замість Woolworth міг би виникнути який-небудь Aldi чи щось на кшталт того. Суть залишається незмінною: це люди, що вирвалися з-за Межі у підсвідомому прагненні до втраченого там, за Межею, соціалізму. Супермаркети системи Woolworth є цілком соціалістичною моделлю вирівняного добробуту – з невеликим вибором і порівняно не найкращою якістю пропонованих товарів, але в той же час – і це вирішальне – з невисокими цінами та, сказати б, вельми егалітарною формою пропозиції.

Соціалізм – це коли про тебе дбають згори. Це соціальна допомога (на сленгу людей пеемже – соціал), на яку можна цілком успішно проживати у новому місці проживання, якійсь такій начиненій вулвортами блаженства Ґермашці. Поколіннями звиклим до товарного дефіциту людям пеемже фактично нічого іншого й не треба: мети досягнуто, рай на землі здобуто, і, як прийнято жартувати в їхньому середовищі, жизнь удалася.

Пригадується сюжет одного з німецьких телеканалів, що його я побачив десять років тому, під час найпершого в моєму житті відвідання територій за Межею. У кадрі перебував, за словами коментатора, біженець з України – молодий чоловік, не старший тридцяти років; він корчив розпачливі міни і трепетним голосом інформував про те, що втік звідти, де після зруйнування СРСР панує тотальна катастрофа з передчуттями громадянської війни; усе це говорилося російською, причому закадровий синхронізатор перекладу – з невідомих мені причин – суттєво згущував описувані героєм репортажу апокаліптичні жахіття; в уяві глядача мусив постати справжнісінький пейзаж після битви з непохованими і розшарпуваними здичавілими псами людськими трупами на передньому плані; на завершення хлопець повідомив, що вже вивчає німецьку мову і що він страшенно вдячний ґерліонському урядові ітеде, бо там, звідки він утік – kein Lebensmittel. Вочевидь, це було одне з перших німецьких слів, які він вивчив, – Lebensmittel, отже, він устиг повторити його з десяток разів, це було як заклинання (hier viel Lebensmittel, dort kein Lebensmittel), це було найвищою формою заклинання – молитвою, це була така собі Woolworth-мантра – ну так, звісно, адже йшлося про релігію, про особливу релігію радянських людей і про їхнє верховне божество, ім’я котрого, наприклад, Lebensmittel.

Умовно кажучи, країни світу діляться на ті, з яких утікають, і ті, до яких утікають. Німеччина, безсумнівно, належить до других, що само по собі мусило б додавати гордощів її громадянам. Звісно, некоректність запропонованого мною поділу аж волає, бо що робити, наприклад, із такою собі Польщею, до якої масово втікають українські чи румунські заробітчани і в той же час із якої ще досі втікають заробітчани польські? Ні, не піддається цей світ поверховості та схематизмові, не хоче вкладатися в рамки згаданого, умовно кажучи, – і чудово!

Але залишмо у спокої Польщу з її невдозначно окресленим прагненням до Європейського Союзу та всіх його надвисоких стандартів. Я живу в країні, що її умовно можемо розташувати серед країн першого типу. З неї втікають. І тимчасово, й назавжди.

Українці мігрують, і є всі підстави вважати, що мігрують масово. Не існує жодної офіційної статистики, бо ця міграція на дев’ять десятих нелегальна. Згідно з однією з версій неофіційної – лише в Португалії до трьохсот тисяч, приблизно стільки ж у Греції, в Італії близько мільйона. Українці мігрують і мімікрують – перед загрозою поліційних затримань, облав і депортацій. Попри чималий ризик опинитись у рабстві, в’язниці чи борделі, українці все одно мігрують.

Днями я надибав на переклад щойно опублікованого у британському часописі Economist матеріалу, де, можливо вперше за її десятилітню незалежну історію, нашу країну названо жалюгідною. Ні, я нічого не збираюся виривати з контексту – оглядач Economist загалом сповнений позитивних інтенцій, йому не йдеться про образи чи комплекси, він пише про те, що Захід «…прагнув би бачити Україну менш пошарпаним і жалюгідним сусідом Європейського Союзу, коли до цього західного клубу приєднаються сусідні з Україною держави – такі, як Польща та Угорщина».