Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Я сиджу серед них в автобусі, наче абсурдний шпигун, що мимоволі змушений слухати їхні розмови і викликає підозри вже хоча б своєю відокремленою некомунікабельністю. Якийсь він не наш. Може, він підісланий польською митницею? Інтерполом? Абвером?

Автобус – явище екстериторіальне, отже, вони поводяться як удома. Я не хочу сказати нічого злого: вони все ще залишаються колективістами, отже, діляться їжею, випивкою, сигаретами, захоплено переглядають найновіші російські бойовики, в яких браві московські бандити мочать на вулицях Чикаго ненависних українських націоналістів та всіляку чорнозаду потолоч. Згодом вони знову їдять, п’ють, розмірковують уголос, ще раз їдять, а відтак починають обмінюватися порадами, наприклад, як обводити навколо пальця недалеких німецьких урядників, їхня мова – в міру наближення до переїзду в Ґьорлітці – усе частіше відлунює ледь спотвореними Германізмами (вонхайм, кажуть вони, ферзішерунґ і, ясна справа, фінанцамп), хоча тут-таки можна дізнатися, що в цілому вивчати фашистської мови не доведеться – все одно в російському районі жити будемо. Потім настає пора для світоглядних узагальнень, як наприклад про те, що німці тому так добре живуть, що добре працюють; хоча з іншого боку – якби в нас така платня була, ми б також добре працювали. Відкриття сиплються одне за одним – про те, що німці справді культурний народ, і про те, що німці тупуваті і з гумором у них страх як погано. Що поробиш – радянські люди завжди були й залишаються і ксенофобами, й інтернаціоналістами водночас.

Тоді настає пора анекдотів, тематично закручених здебільшого навколо жіночого статевого органу. Вони не здаються мені смішними – певно, я теж тупуватий і в мене зле з гумором. Нічого, думаю я, нічого, потерплю, ще сім-вісім годин – і буду вільний від вас на цілих три місяці!

(Щоправда, тут я помиляюся: знову і знову зустрічатимуться мені упродовж усього мого перебування ці невідомо як упізнавані обличчя і на кожному кроці виявиться стільки російської мови, що та, фашистська, і справді видасться зайвою.)

Усе йде своїм порядком: досвідченіші люди пеемже зверхньо викладають новачкам правила гри в Ґермашку, нашорошені пенсіонери (вони що, вмирати туди ідуть?) готові повірити будь-якій нісенітниці, стурбовані нелеґали-заробітчани (їхній шлях стелиться через Мюнхен до Італії) вкотре перелічують приховані в найінтимніших місцях зелені папірці і час від часу вдираються до мого вуха назвами, котрі для мене означають щось цілком-цілком інакше, а навіть і діаметрально протилежне: Флоренція, Равенна, Неаполь…

Урешті нас зупиняють перед останнім кордоном. Далі – справжня Європа, Європа-1, себто найкраще з того, що в Європі є – зона Шенґенських угод, вже майже позбавлена кордонів, утілена в життєву реальність химера, свобода пересування.

Наші паспорти збирають поляки, а повертатимуть їх уже німці. Нас висаджують з автобуса і тримають на встановленому місці понад годину. Дехто з пенсіонерів занепокоєно поглядає в бік німецьких поліціянтів – не так на них самих, як на їхніх вівчарок. Щось комусь це нагадує. Людському мисленню властива асоціативність.

Потім з’являється руда велика поліціянтка зі стосом наших паспортів у руках. Вона стає перед дверима до автобуса і наказує водієві викликати нас по одному, згідно з послідовністю паспортів. Наші прізвища відлунюють українськими, російськими та часом єврейськими коренями. До автобуса ми повертаємося так само по одному – дисципліновано крикнувши «я!» (чи, може, ja?) на власне прізвище і отримавши з чіпких рук великої й пильної Брунгільди свою персональну перепустку до світу Woolworth.

Ґерманійська Брама з повільним скреготом відчиняється, грають сурми, автобус, наповнений до останнього місця, рушає вперед.

Одного я досі зрозуміти не можу: що вони потім зроблять з усіма тими німцями?

2002

Слова, винесені тут у заголовок, були намальовані велетенськими літерами на одному з автомобільних мостів десь поміж Берліном і Бранденбургом, їх було видно здалеку, а потім ми під ними проїхали. Автор напису мусив дуже сильно кохати. Не сумніваюся, що то була українка, і до неї ще повернемося.

Дорога або, краще сказати, подорож з усіма її знаками, випадковими натяками, перспективами і прозріннями є одним із моїх захоплень. Я просто дивлюсь у вікно і поглинаю, ні, навпаки, дорога поглинає мене – це схоже на транс: місцевість користує мною, як хоче, про що я вже одного разу писав. Це така меланхолійна лабораторія – саме в дорозі я ловлю здогади про світ, які потім можуть проявитися у формі записаних слів. Тому в дорозі я люблю бути сам і не люблю незнайомих співрозмовників.