Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

І аж після цього згадався той напис велетенськими літерами на одному з мостів десь між Берліном і Бранденбургом – опівнічний крик німецької душі, вкотре захопленої зненацька східноєвропейською любов’ю.

2004

Мені, як мимовільному учасникові проекту (далі – Проекту), про який останнім часом поширено стільки суперечливої, безсоромної, а часом і просто абсурдної інформації, сьогодні вже не залишається нічого іншого, крім рішучого і – сподіваюсь – остаточного її, цієї інформації, спростування. І то я аж ніяк не збираюсь оперувати такими настогидлими і, зрештою, спекулятивними поняттями, як «істина», «цнота» чи «обов’язок» – єдиною спонукою для мене хай буде моя паскудна вдача з її дріб’язковою схильністю до надмірної деталізації.

Отож я починаю спочатку, себто я повертаюся в те атлантичне червневе надвечір’я, коли більшість із нас, веселих і марнославних, щойно прибулих до португальської столиці десятками літаків і пароплавів, згромадилася перед центральним входом до готелю «Альфа Лішбоа» в дещо збудженому очікуванні росіян, цих загальних улюбленців. Щойно хтось голосно повідомив, що вони от-от мають надійти, хтось інший ще голосніше запропонував рушити їм назустріч, уся юрба радісно підхопила цю ідею, за недовгий час ми висипали з готелю на блискучу в призахідному сонці авеніду – граючи словами й формулами нашої спрощеної англійської, вдаючи симпатію й зацікавлення одне одним і вголос дивуючись незвичайним лісабонським деревам (як вони називаються?!) з їхнім схожим на фіолетові пташині хвости цвітом.

І тут ми їх побачили – вони крокували від найближчої станції метро, людною авенідою вниз, так, справжні росіяни, чоловіки в толстовках, соловйовках і сталінках, жінки в сарафанах, хтось ошаліло грав на гармошці, хтось пританцьовував навприсядки. Проте окрасою делегації був ведмідь – чудовий дресирований екземпляр, якого вів за собою на ланцюгу котрийсь із найтитулованіших письменників. Аж тоді все й почалося.

Що й казати, всі ми тої миті несамовито зраділи росіянам, однак чи не найдужче – певний старезний добродій, мешканець чи то заснованої, чи то зліквідованої у Другу світову війну центральноєвропейської країни, голова Міжнародного Конгресу Сюрреалістів, як сам себе називав. І поки ведмідь під гармошку витинав нам на втіху камарінскаго, а всі ми дещо істерично плескали йому в такт спітнілими від лісабонської вологості долонями, добродій Сюрреаліст кілька разів прокричав «Яка культура! Яка потужна гуманістична пасіонарність!». Йому, ровесникові Андре Бретона, недавно виповнилося сто чотири роки, і всі ми з першого ж дня були впевнені, що йому не дожити до кінця подорожі.

Так от, про подорож. Насамперед я хотів би викласти щодо неї декілька найвизначальніших фактів.

Письменників, які взяли в ній участь, було насправді не сто і навіть не сто сім, а щонайменше декілька тисяч. Письменником вважався кожен, хто лише захотів ним вважатися і хто зголошувався на тужливий берлінський поклик. Поступово це ставало організаційною катастрофою – будь-які селекційні критерії втрачали сенс. Отже, насправді було запущено в дорогу не один, а кілька десятків потягів. Саме тому, до речі, з різних країн надходили такі різні, взаємно суперечливі його, експресу, описи. Спрофановані деталі залізничної технології химерно переплітаються в них із настільки ж спрофанованими поетичними цитатами, тяжка й невдячна робота машинних відділень, сажа, пил і демонічний скрегіт гальм неодмінно вгадуються за кожною гучною й безвідповідальною заявою щодо раз і назавжди об’єднаної Європи.

Офіційно, проте, вважалося, що експрес лише один. Далі ми побачимо (а радше за все – не побачимо), для чого це знадобилося.

Таке перенасичення учасниками вимагало радикальних змін у маршруті та розкладі. Тому, крім офіційного курсу з його наперед визначеними зупинками і бучними прийняттями в резиденціях сильних світу сього, існувало ще безліч відгалужень, на всю Європу було дослівно накинуто павутину письменницьких пересувань, деякі з потягів не повернулися й донині, загублені десь поміж гірськими станційками Східних Карпат або в наддунайському степовому безлюдді. Ситуації й справді було неймовірно складно допильнувати, з перших же днів у команді атендантів, і без того шматованій навсібіч незліченними внутрішніми інтригами та мовними непорозуміннями, почався тихий розбрід, унаслідок чого Керівництво Проекту цілком слушно махнуло на все рукою і пустило експрес (а точніше, багато експресів) на волю обставин. Час до часу мас-медії різних (і достатньо віддалених одна від одної) країн ентузіастично звітували про прибуття експресу саме до них. Порівнюючи європейські газети того часу, уважний спостерігач обов’язково запримітить, що одного й того ж дня той самий потяг, дощенту набитий тими самими письменниками, нібито приймали не тільки в Барселоні, але й, приміром, у Марселі, Одесі та Чеських Будейовицях.