Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Так, це було воно, велике випробування, те, що в Америці називають challenge, але саме воно і тримало нас вкупі, зближувало і змінювало.

Іншим об’єднавчим чинником була трава. Її курили майже всі, пам’ятаючи про особливі деміургічні здатності цього найлегшого зі способів проникнення в інше. Можна припустити, що цілі плантації пішли з димом до неба за час нашої подорожі. Ми спустошили не тільки Пакистан, Афганістан і Чуйську долину в передгір’ях Алтаю, навіть з околиць Боденського озера ми зняли весь урожай. Легкість, неймовірна легкість панувала в усьому навколо нас. Наші вагони були наповнені легкістю, наші валізи літали, ніби повітряні змії, нам було шалено весело від різких зупинок потяга, який і без нашої допомоги переплутував станції та колії, часом робився аеропланом, часом дощенту запакованим синьою мерзлою курятиною дальнобійником-ваговозом, одного разу – жовтою сигарою підводного човна.

Нічого дивного, що на кожній із зупинок від нас відставала чергова група наших здезорієнтованих колег; причиною могла бути навіть така дрібниця, як зміна часової смуги і невідповідність вокзальних годин їхнім годинникам. Достеменно відомо, що частина з нас ще досі поневіряється десь між Біскайською затокою та лівим берегом річки Одер, не здатні вибратися нарешті з Шенгенської зони.

Що вже й казати про багаж, про вічне його переплутування! Як чудово було знаходити у власному готельному номері цілком незнані речі, дбайливо доставлені обслугою! Це проникнення всередину, це розпаковування чужого саме по собі робилося не менш захопливою пригодою, ніж та, в яку нас було закинуто Керівництвом. Геть зненацька ти починав розуміти, що саме ці предмети, ці мікрофільми, ампули, диктофони завбільшки з поштову марку, ці жучки мають якийсь незвичайний сенс, що саме тобі все це підкинуто зовсім не помилково, що саме цього вимагає фабула не знати ким писаного роману. Та й з чого я взяв упевненість, ніби заходив саме у власні номери?

До речі, починаючи ще з Лісабона, я намагався запам’ятовувати номери своїх готельних кімнат, маючи підозру, що з усього того згодом можна буде скласти якийсь особливий знак. Пізніше, коли їх накопичилося забагато і слід було вивільнити деякі засмічені фрагменти пам’яті, я віддав усі ці числа на поталу записника. І от що з цього випливає: Лісабон – 614, Мадрид – 502, Бордо – 407, Париж – 311, Ліль (увага! номер забув! чому я забув його, чому саме Лілль?), Брюсель – 42 (новий вимір), Дортмунд – 708 (ах, знову цей нуль посередині!), Ганновер – 215, Мальборк – 4 (унікально, такого вже не трапиться), Калінінґрад – 620, Вільнюс – 1605 (дедалі вище й вище!), Рига – 215 (блідий плагіат Ганновера), Талін – 220 (зовсім поруч із Ригою), Sankt-Petersburg – 2125 (якесь кафкіанське планування, з однієї кімнати до іншої, хоч і на тому самому поверсі, йшов сорок три хвилини!), Москва – 8—126 (не обійшлося без слов’янської самобутності), Мінськ – 1906 (рік, вочевидь, чимось важливий для білоруської історії), Варшава – 111 (ідеал польсько-українських стосунків), Берлін – 308 (підкреслена невиразність, якби не черговий нуль посередині).

Отже, я малюю ці номери на маленьких шкіряних квадратиках, їх рівно сім тисяч, адже ми подолали сім тисяч кілометрів, я перемішую всі ці квадратики, роблю з них об’єднану Європу і потім з заплющиними очима тягну один по одному всілякі дивні мішані ландшафти з вітряками, вежами, фіолетовими деревами, білими ночами й переплутаними коліями…

Приблизно в середині шляху чергова отара блудних овець, а краще сказати баранів, замість Відня, де всіх нас очікувало по-некрофільському пишне прийняття від імені блаженної пам’яті ерц-герцога, опинилась у Венеції чи принаймні якомусь іншому місті з брудними каналами й феєрверками (як дехто з них про все це згодом розповідав). Серед заблудлих не забракло і достохвального Сюрреаліста (104 роки, ровесник Тристана Тцара). Його закономірної смерті сподівалися ще в Парижі, серед нас навіть ходили чутки про свіжовириту на цвинтарі Монпарнас яму, однак він чомусь не скористався нагодою, продовжував час до часу вигукувати по різних містах своє «Яка культура! Яка потужна гуманістична пасіонарність!» і вижив навіть після Венеції (припустимо, то була таки Венеція). Коли не помиляюся, він, цей близнюк Кокто, невдовзі якимось дивом наздогнав головний ешелон і знову виринув на незабутньо щедрому прийнятті, влаштованому генерал-губернатором Східної Прусії в історичних стайнях легендарної 28-ї кавалерійської дивізії; прийняття запам’яталося несамовитою кількістю страв з мороженої риби та павичевим хвостом блювотиння, зненацька розпущеним однією з найталановитіших учасниць Проекту.