Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Прикінцеві кадри нашої подорожі ви ще того ж вечора могли бачити кілька разів поспіль у випусках новин альтернативних і нелегальних телеканалів: пойнятий полум’ям «Ґерліц» прибуває на переповнену ентузіазмом зустрічальників станцію Берлін-Фридрих-штрассе, він різко й натужно гальмує, з вагонів ще на ходу вистрибують почорнілі письменники і часом письменниці, паніка і штовханина на пероні, оплавлена й покручена вагонна обшивка з написами «Літературний експрес Європа-2000» всіма європейськими мовами, спотворені безсиллям фізії поліцейських і пожежників, яким ніяк не вдається пробитися ближче до потяг крізь натовп, сирени, медичні карети, вогненна гора сумок і валіз, вибухи лаптопів, петард, оранжевих повітряних куль, палахкотіння книг і рукописів; потім відеоряд набуває оптимістичніших сюжетів: щойно врятований ведмідь смокче обпечену лапу, обсмалений і вусатий, але щасливий пожежник із немовлям на руках, вкриті сажею і сльозами обличчя вцілілих, обійми, поцілунки, опіки, опіки поцілунків і поцілунки опіків, метушня журналістів, функціонерів, музика із біґ-бенду, в останніх кадрах – струмені протипожежної піни, вона вихлюпує на екран зусібіч, заповнює собою все, весь екранний простір, схожа на… На що схожа піна, крім як на себе саму?..

Все інше – хіба що вигадка, сни безмежно довгої літньої ночі, Європа-2000…

2000

П’ятого липня надвечір я вперше опинився на альпійській полонині Морґетен, 1655 метрів над рівнем моря, за годину пішого переходу до вододілу Північного та Середземного морів, себто у ще одному Центрі Європи. Небо і схили навколишніх гір затягувало сіруватою млою, з-за якої неперервно подзвонювали сотні напівневидимих корів. Збиралося на дощ і похолодання, з усібіч насувала гроза. Я втягнув у себе суміш запахів старого дерева, диму, глини, трави, гною, молока, чогось там ще – і погодився з думкою, що житиму тут наступні дев’ять днів.

Пригода почалася наприкінці минулого року, коли до мене задзвонив Хригу Гауетер: «Я селянин зі Швейцарії, високо в Альпах роблю сир і щойно прочитав Вашу “Останню територію”. Інформації виявилося дещо забагато як на одне, нехай і складносурядне речення. Я зумів лише щось промурмотіти у відповідь, щось на кшталт «дуже радий», не зовсім, зрештою, у своїй радості переконаний. А Хриґу продовжував: «Я хотів би принести Вам трохи свого сиру – як подарунок». Це вже скидалося на такий собі (до речі, цілком селянський) жарт. «І в який спосіб ми це організуємо?» – я намагався бути якомога скептичнішим. «Я принесу Вам його додому». Якусь мить помовчавши, він додав: «Якщо у Вас буде для мене година часу».

Сьомого січня, на саме Різдво, він таки з’явився – у супроводі своєї дружини Анни і кількох друзів. Їм було трохи ніяково: до нас вони добиралися винайнятим на Закарпатті міні-бусом, і їзда засніженими горами взяла значно більше часу, ніж вони сподівалися. Ми відразу відчули себе добре і перейшли на ти, ще навіть не випивши бальзаму з горілкою. Хриґу виявився жилавим і дотепним. Серед інших подарунків він залишив три шматки власноруч приготовленого зиментальського сиру, кожен під окремою назвою: «Остання територія», «Ерц-Герц-Перц» і «Станіславський феномен». Перед відходом він вийшов на балкон і проспівав з нього у різдвяний вечір щось вельми протяжливе й архаїчне (згодом я ще дізнаюся, що це особливий різновид пастушого співу – Alpsegen)…

Пізніше були електронні листи, з яких випливало, що Хриґу кинув курити («відтепер усе навколо мене курить, навіть корови у стайні потаємно затягуються димом, тільки-но я відвернуся»). А також що новонародженого бичка він назвав на мою честь Юрієм [8] Нині бика Юрія, на жаль, немає серед живих, зате одну з породжених ним телиць Хриґу назвав Софією. , що у вільну годину перечитує швейцарські щоденники Толстого і запрошує мене пожити влітку в нього на полонині. В квітні він переслав мені звуковий файл із коров’ячими дзвонами й тим-таки архаїчним співом. Я не витримав і через три місяці потрапив у цю архаїку.

Швейцарці дивні. Серед них часто трапляються втікачі, вони йдуть геть від свого надто комфортного побуту, вони за суттю своєю екологісти. У них настільки маленька територія, що втікати можна лише вертикально, себто вгору.

Було зимно й похмуро, прикмети цивілізації лишилися далеко внизу (на відстані 12-кілометрового стрімкого, переважно неасфальтованого, але всипаного гравієм серпантину), а тут були старезні хати з потемнілого дерева, старезна сироварня, переобладнана під харчевню з притулком для перехожих мандрівників, старезні лави і столи, старезні замки на дверях, вимощена віковічним камінням підлога, старезні казани, печі, що ними ніяк неможливо прогріти ці надто аскетичні приміщення – спати слід було напіводягнутим, увечері ми читали хвацько написану «Російську Швейцарію» Міхаіла Шишкіна або гуртувалися серед свічок і під завивання вітрів грілися шнапсом, на витягнуту руку з усіма тутешніми кельтами, алеманами і поскладаними перед порогом викопними бивнями Ганібалових слонів. Було чудово.