Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Кооператив сироварів на полонині Морґетен налічує щонайменше 400 років і діє на засадах, сформульованими для таких спільнот ще в VII-VIII століттях – громадська власність на земельні угіддя та приватна на поголів’я худоби. «Це – справжній середньовічний соціалізм, – казав Хриґу. – Таких, як ми, стає щораз менше, глобалізація пожирає нас разом із нашими комунами та рештками нашого чесного сиру». Одного дня прийшло двадцятеро японців – для них було влаштовано показовий сеанс, вони, звісно, все відзняли на відео і тепер поїдуть до себе робити свій сир, навіть не підозрюючи, що це намарне. Сеанс для японців проводив Алекс, дорослий син Хриґу, сина сировара, що був сином сировара, що був сироваровим сином. Усі чоловіки родини Гауетерів за всіх часів робили сир. Мені спала на думку назва можливого роману – «Диявол ховається в сирі».

Я не знав, що Швейцарія – це наче Гуцулія, що там так само темно, зимно і тяжко. Що це насправді безмір праці, найчастіше безнадійної, приреченої на невдячність. Однак я вдячний бачити, що Хриґу бореться і видає свої щорічні 9 тонн чесного біологічно чистого сиру. Він, як я вже казав, жилавий і веселий, до того ж пише оповідання про привидів. Котрогось вечора до нього з’їхалося кілька десятків гостей (і місцевий священик там був, і місцевий ветеринар) і було публічне читання цих страшних оповідань спеціально запрошеним з Лозанни актором.

Але про страх я думав не тоді, а найпершої ночі. Десь між четвертою та п’ятою ранку врешті зібралося на грозу, і вона щосили розбудила мене у нашій гостьовій кімнаті під самим дахом. Крізь дахове вікно я дивився вгору, на блискавиці й небесні водоспади із непроникної темряви, нічого кращого, ніж «лило як із відра», тут не вигадаєш – отже, лило саме як з відра, громи стрясали Штоґорнським хребтом від низин до вершин, а я уявляв собі покинутих на хребті корів, як вони втискаються у глину і траву і закривають очі від жаху і як їм страшно сходити вниз розмитими зливою схилами, тож вони ціпеніють, втискаються в землю і нишкнуть, як у стайнях нишкнуть нажахані кози, свині і кури, як розриваються малі сполохані серця в обидвох кролів…

На ранок виявилося, що цього разу всі вижили.

2004

Якщо в мене існують улюблені напрямки подорожі, то це він – зі Станіслава на південь і трохи на захід.

29 серпня 2005 року я знову рушив цією Дорогою В Гори. Це такий шлях, уздовж якого я, мабуть, уже невдовзі знатиму напам’ять не тільки перелік сіл і містечок, але й кожне дерево, хату чи – що імовірніше – кожну придорожню кнайпу. І все ж я не перестаю дивитися за вікно – починаючи з Надвірної, де виростають перші гори, ще невисокі.

Автобус має кінцевим пунктом призначення Мукачеве, середня швидкість від 30 до 40 на годину, summa summarum дев’ять годин подорожі, з яких мені відведено лише перших шість, бо я виходжу в Тячеві. Там по мене вийдуть Ю. і С. Далі я поїду з ними в невідомому напрямку. В невідомому мені напрямку, слід уточнити. Бо вони там усе знають. Якби я був романтичним автором або героєм (що, зрештою, одне й те саме), то в мене стискалося б серце. Але воно й без того стискається – від самого лише пунктиру назв, від самої лише гри спогадів з ландшафтами: Надвірна – Делятин – Дора – Яремче – Микуличин – Татаріє – Яблуниця – Яблуницький перевал… Гоп!

Це – кордон. Між Королівством Галичиною та Угорською Короною. Або, скажімо, між панською Польщею та буржуазною Чехо-Словаччиною. Або між Райхом та Угорщиною. Або між Прикарпаттям і Закарпаттям. Якщо дивитися з північного сходу – наприклад, із Києва, – то все, що починається далі, лежить за Карпатами. І Будапешт, і Відень, і Венеція, і Шенґенська зона – все лежить за Карпатами.

Але насправді Карпати щойно тут стають собою, себто виявляються горами. До того ж краєвид майже відразу стає південнішим. Варто було перетнути цю невидиму адміністративно-територіальну межу між двома регіонами – і прошу: замість галицької сірятини марамороське сонце, замість незрозумілої пелени вгорі – небо, замість вогкості – тепло, а з лісами на схилах і хребтах поступово відбувається великий перехід – шпилькових дерев у листяні. Все більшає клена, явора, ясена, бука, горіха. Все більшає півдня, все більшає горіхових запахів. Вони починаються вже від Рахова, де ми стоїмо пів години. Етнічний склад автобусного населення теж змінюється на 99 відсотків (єдиний незмінений відсоток – це я). Тепер вони всі говорять своїми закарпатськими русинсько-ромсько-румунськими інтонаціями, вони говорять не просто так, а по телефону, бо на Закарпатті тепер усі з мобільниками – навіть старі селянки в хустках і з кошиками шлють якісь есемеси невідомим правописом, латинкою. Латиною?