Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Мені здається, це було якесь покарання. Вони мусили спокутувати перед монархією якісь провини. Тому їх і погнали в цей малий центральноєвропейський Сибір – разом з усіма їхніми ельфами і тролями. Вони злізли з возів, поплювали на руки і пішли корчувати ліс. Якщо тільки Франци, Йозефи, Ганси і Кристіани взагалі плюють на руки перед початком тяжкої роботи. Від них залишилася церква і декілька почорнілих будинків. Їх фактично немає, хоч С. розповідав, наче рік тому на одній із лісосік зустрівся з бригадою, в якій працював останній шваб – він, звісно, нічим не відрізнявся від наших, так само в кашкеті, так само в усьому поношеному і радянському, але він умів говорити тодішньою мовою, і Ю. підтвердив, що австрійською.

Йодлувати він теж, напевно, вміє, але ніхто вже не просить його про це.

Місце, до якого ми їхали того дня через Усть-Чорну (вона ж Kunigsfeld), називається Лопухово. Але так було не завжди – щойно з 1947 року. Змінюючи географічні назви, совіти намагалися засиґналізувати свою рішучість усе на світі позмінювати. Спершу ми змінимо назви, а потім і внутрішню сутність – так це слід було розуміти. Приміром, я саме так це і розумію. Я розумію, чому Німецьку Мокру вони перейменували на Комсомольськ. Але звідки взялась ідея перейменувати Брустури у Лопухово? Бо справжня назва Лопухова – Брустури.

Румунською мовою brustur – це symphytum cordatum, себто живокіст серцевидний, багаторічна трав’яниста рослина родини шорстколистих. Це аж ніяк не те саме, що brusture – arctium lappa L, себто лопух великий, дворічна трав’яниста рослина родини складноцвіткових. Люди, які 1947 року вирішили перейменувати Брустури на Лопухово, цієї різниці, вочевидь, не зауважували і до уточнень, що саме мається на увазі за назвою села – brustur чи brusture, живокіст чи лопух, не вдавалися Для них будь-яка наділена великими листками трав’яниста рослина була лопухом. Вони переклали румунську назву села своєю радянською мовою, нітрохи не сумніваючись у тому, що переклали її точно. При цьому тутешня річка так і залишилася Брустурянкою, не ставши Лопушанкою. Дивно, але вони взагалі ніколи не перейменовували річок. Їхній замах на дійсність виявився непослідовним.

Інша річ, що в російській мові слово «лопух» має ще й переносне значення – дурень, роззява, простак. Такий, що легко піддається обманові. Автор ідеї про перейменування Брустурів на Лопухово не міг не знати Цієї конотації. Скоріше за все він нею навіть скористався – то був його жарт.

Жарти 1947 року в цій частині світу були особливо жорстокими. Йшлося знову ж таки про гру між назвою та суттю, між значенням і призначенням. Жити в Лопухові – це бути вічним невдахою, недорозвинутим недотепою, олігофреном. Червоні комісари ще 1939 року прийшли у Карпати з твердою службовою переконаністю, що місцеве населення жахливо відстале. Воно майже не читало творів Сталіна, замість фабричних костюмів носило традиційний домотканий одяг, вірило в чаклунів і ходило до церкви. З цими лопухами слід було щось робити – їхню ідеологічну відсталість лікували, наприклад, арештами й масовими вивезеннями до Сибіру.

Але Закарпаття! Воно аж до кінця війни залишалося поза сферою виправлення і боротьби з відсталістю. Регіональна складність Закарпаття полягає передусім у тому, що цей шматок переважно гористої землі з власним нарцисовим мікрокліматом є справжньою есенцією Центрально-Східної Європи, де всі ознаки її покрученості виявили себе в екстремально чистому вигляді. Серед інших – і постійне перебування поміж, а також під, у чужій системі, під пануванням когось далекого, за обставин, коли тебе лише пригнічують, лише використовують, нічого тобі не даючи, бо тебе нікому не шкода. Влада де-небудь там, за горами – у Будапешті, Відні, Празі, Москві чи Києві, а ти тут – наодинці з цими горами й цим бездоріжжям, завжди – незалежно від того, де сидить влада, у Відні чи Москві – на периферії, чи то східній, чи то західній, завжди приречений на відчуття відірваності й непотрібності. В тебе є лише ці гори, за якими живуть чужі – ті, що не розуміють.

Тому закарпатці нещирі. Вони вважаються ще нещирішими від своїх сусідів з Галичини, а нещирість останніх є для решти України еталоном нещирості. Їхня нелюбов чи принаймні недовіра до чужих і автаркійна обмеженість формувалися століттями. А присутність на такому невеличкому, до того ж такому рельєфному, клаптикові земної поверхні такої кількості культур (гуцульської, бойківської, лемківської, угорської, румунської, ромської, єврейської, чеської, словацької, німецької, турецької – це якщо йдеться лише про синхронний вимір, бо існує ще й діахронний з кельтами, римлянами, остготами і даками) аж ніяк не означає їх, культур, лагідного співіснування. І незліченні руїни є тому підтвердженням.