Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Далі – ще радикальніше на південь, разом із Тисою, понад нею, її берегом, через Костилівку на Ділове (прикордонник вирішив усе-таки перевірити мій паспорт – було б дивно, якби ці кульчики у вусі мені просто так зійшов!), попри Центр Європи (48 градусів 30 мінут північної широти та 23 градуси 23 мінути східної довготи) – locus perennis, постійне, точне, вічне місце, а потім уже тільки на захід, бо Тиса теж різко повертає на захід, а на протилежному її боці – здається, Румунія і туди не можна. Ця близькість Румунії, вилазить у назвах, якихось, як на моє вухо, дако-фракійських (Буштина, Тересва), а відтак і в двомовних – у згоді з європейськими хартіями – написах. На в’їзді до Солотвина написи стають тримовними, до українського «Солотвино» й румунського «Slatina» додається угорське «Aknaszlatina». Мені бракує словацького «Kostei Solotvonski». Мені бракує гір: вони йдуть на спад. Гори закінчуються, а я їду далі, стоп – як же це так?! Я мав потрапити в гори, а тут лише сіль і багна! Мене вже ніщо не тішить – навіть придорожні палаци, вимурувані з жахливим несмаком кількаповерхові велетенські храми з колонадами, арками, вежами, гзимсами і всілякою такою надлишковістю. Пізніше я дізнаюся, що так будуються тільки румуни (знову ця близькість!). І то вони фактично там не живуть, залишаючись у своїх дуже скромних старих житлах. Їхні палаци – не для цієї брутальної дійсності, вони, як мрія, недоторканні, їх споруджують, наче мавзолеї – не для життя.

Тячів, куди я прибуваю ще за нецілу годину, лежить при самому кордоні. З нього видно румунський Сиґету Мармацієй на іншому березі Тиси. Тут на мене чекатимуть Ю. і С. І звідси вони заберуть мене туди, де Кінець Географії.

Вони справді чекали на загалом мертвій запилюженій автостанції – лише вони удвох і російський всюдихід марки «Нива». Ю. сів за кермо, я запитав, як довго нам ще пиляти. Виявилося, що години дві. Я здивовано свиснув. Мені здавалося, що тут уже просто немає куди їхати так довго. Але я не враховував того, що напрямок мого попереднього руху може бути різко змінений. Тепер ми рушали стрімко на північ – ми відбивалися від кордону (подалі від Румунії?) У міжвоєнному польському, себто в галицько-прикарпатському напрямку. Я ж звідти начебто приїхав, намагався зорієнтуватися на місцевості я. Ю. відповів, що ми поїдемо через Дубове й Усть-Чорну. Я згадав, що в Широкому Лузі живе центральноєвропейський поет Петро Мідянка, якого я знаю вже двадцять років. Це дуже екзотичний поет – вдаючи, ніби користується діалектом, він насправді вигадав власну мову, принаймні багато власних слів: фирес, примош, фараметлики, дижмо. Але це моє зауваження нічого не змінило, поворот на Широкий Луг ми проігнорували.

Не могло не тішити, що гори знову пустилися в ріст. Напрямок нашого руху збігався з їхнім більшанням. Це вселяло надію.

У Дубовому ми випили по останній каві і проїхали повз руїни заводу: індустріальні скелети, бараки цехів, зарослі незрозумілим бадиллям території. Ю. розповів, що тут за Союзу продукували якісь частини для гелікоптерів. С. додав, що все містечко тільки на цьому й трималося. На чому тримається тепер – невідомо. Скоріше за все, не тримається зовсім. Мені згадалося, що дівчатка, які крутилися перед входом до кафе, заговорили до нас чеською. Якби я був багатим чехом, то купив би цей мертвий завод у горах. Або купив би цих дівчаток – на що вони, певно, й розраховували.

Перед в’їздом до Усть-Чорної було написано «Königsfeld». Це все через тутешні ліси, пояснив С. Тут росте найкращий в цілому королівстві-цісарстві технічний ліс. Бук і смерека, уточнив Ю. В 1770-ті роки Марія-Терезія переселила сюди німців, тут їх ще називають швабами, хоч вони начебто з Тиролю, у будь-якому разі не протестанти, а католики. Вони й заснували цей Кеніґсфельд, а трохи вище – Дойче Мокра, згодом Німецьку Мокру, бо є ще й Руська Мокра. Але Руську Мокру ніхто не чіпав, а от Німецьку Мокру совіти перейменували на Комсомольськ, щоб укотре позатирати небажані фрагменти пам’яті.

То була місія, черговий варіант Drang nach Osten. Ішлося про те, щоб навчити місцеві слов’яно-циганські племена бути підданими Марії-Терезії. Йшлося передусім про ліс – про його заготівлю, переробку, про лісове господарство як таке, себто про лісовідтворення теж. Але упродовж перших ста років лісу було стільки, що йшлося лише про лісовирубування. Тому перші в цих околицях німці були лісорубами. Їх було переселено цілими родинами. Вони мали навчити місцевих бевзів ще кількох альпійських справ – пасовищного утримання худоби, йодлування і сироварництву. З першим і третім сяк-так пішло.