Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

На щастя? Краще б вона розвалилася ще тоді, не доїхавши до Берліна! Адже це саме вона, ця клята домовина, спричинилася до жахливого фіналу нашої подорожі. Судячи з усього, Керівництво Проекту ухвалило рішення урочисто поховати Сюрреаліста в Берліні – цілком можливо, що він і справді не мав батьківщини, тож годі було знайти для нього місце, відповідніше, ніж підвали оновленого Рейхстагу. Проте, як виявилося, від самого початку труна подорожувала без тіла. Де насправді зараз останки безталанного ровесника Елюара й Араґона, не скаже вам ніхто, за винятком, можливо, одного-двох атендантів, але вони мовчать.

Вони мовчать, бо знають, чим може скінчитися для них будь-яка зайва балаканина. Адже насправді труну, як і саму смерть Сюрреаліста, було спритно використано для перевезення до Берліна надзвичайно вагомої партії наркотиків. І от чому для цього, не такого вже й видатного, здавалось би, тіла знадобилася така пишна, така жахливо помпезна труна, що в ній, між нами кажучи, помістилося би з восьмеро таких сюрреалістів! Справжній саркофаг, а не труна, мушу підкреслити.

Звісно, така божевільно непомірна партія товару не могла не викликати ланцюгового шоку на ринку наркотиків та в його найближчих околицях – пересування труни в берлінському напрямку пильно вистежувалося відразу кількома синдикатами. Інформацію про товар було, вочевидь, виловлено ними з інтернету. Адже всім відомо, що упродовж цілої подорожі Керівництво Проекту змушувало нас до написання так званих «щоденників» – усі ці необов’язкові враження і псевдофілософські роздуми схильних до банкетного байдикування авторів негайно вивішувалися в інтернеті, щоб увесь світ міг дізнатися про гігієнічні проблеми пані X або похмільний синдром пана Z.

Насправді сторінка www.literaturexpress.orgвикористовувалася для куди поважніших цілей – мене зрозуіють ті, що вміють читати між рядками шифрограм.

Десь між Мінськом і Варшавою на www.literaturexpress.orgз’явився запис такого собі Андруховича, що, вочевидь, і послужив сигналом для босів одного з найпотужніших трансєвропейських наркоугруповань. Запис дослівно такий: «Der Literaturexpressionismus kommt an. Was wird mit dir geschehen, Berlin?». Що приблизно слід розуміти як: «Чутки потверджую: товар, призначений для берлінського свята поезії, рушив у дорогу і міститься в Сюрреалістовій труні. Щиро Ваш» – далі йшов підпис згаданого вже Андруховича в кількох європейських транскрипціях.

Не можу стверджувати, ніби ідею знищити наш потяг було прийнято відразу. На своїй терміновій конференції в горезвісному готелі «Риц» десь чи то на Мальті, чи, либонь, на Мальорці, президенти найвпливовіших концернів постановили зробити все можливе, аби перехопити труну ще перед Берліном. І тільки якщо з певних непередбачуваних причин це не вдасться, труну вирішено принаймні нейтралізувати, аби не допустити до появи на ринку неконтрольовано великої конкурентної партії товару, що потягне за собою разюче падіння цін та інші, не такі вже й дрібні, прикрості.

Отже, я знову повертаюся в той день – ні, не в той лісабонський день початку, коли ми збуджено висипали з фоє готелю на галасливу надвечірню авеніду, а в останній день, день кінця, коли ми знову перетнули кордон на Одері. Десь приблизно між Еркнером та Райсдорфом, а краще сказати між Вульгайде і Осткройцом, ми, як завжди сповнені легкістю й дивною захланною веселістю, раптом відчули жахливий апокаліптичний гуркіт, слідом за ним несамовитий струс і надпотужний різкий поштовх. Нами запаморочливо гойднуло – так, ніби поїзд зірвався з рейок і полетів у безвість, але він, як справжній німець, втримався на колесах і далі мчав уперед (нам усе ще було смішно), не зупиняючись ні на Остбангофі, ані пізніше на Янновітцбрюкке, Александерпляц чи на Гаккешер Маркт. Він наче знав, що його чекають на Фридрихштрассе, тому і мчав без зупинок туди, наш залізний поранений воїн.

За лічені секунди в усіх вагонах дослівно запахло смаленим, зусібіч повалив різнобарвний дим, ми все ще сміялись, але дедалі більше крізь сльози, ми кашляли й знемагали, знемагали і кашляли, і в котроїсь із південних письменниць таки почалися передчасні пологи…

Можна припускати лише одне: по нашому рухомому потягові було завдано ракетного удару – з моря, з неба, з материка? – не важить звідки, автонаведення боєголовки на ціль спрацювало бездоганно, фахівці відстрілялися на відмінно, вогневий фуґас влучив просто у труну, вона вмить перетворилась на стовп вогню, а відтак на попіл, ніби у першокласному дорогому крематорії, далі все навколо почало горіти і плавитися внаслідок самозапалювання…