Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Одного разу (здається, вже на хребті) ми з С. вирішували вголос, котре з попередніх правлінь було для цієї країни найсприятливішим: середньовічне угорське, турецьке, румунське, австрійське, австро-угорське? Я сказав, що все-таки радянське, бо воно вирівняло всіх обов’язковою державною освітою. С. натомість казав, що чехо-словацьке, бо воно зайнялося укріпленням берегів, бездоріжжям і повенями. Якби Гітлер укупі з мюнхенськими партнерами заради миру не ліквідував тодішню чехо-словацьку державність, то все тут було б інакше: дамби, водосховища, обвальовані русла. З перспективи Брустурів С. має цілковиту рацію. «Сім років тому, – пише місцевий журналіст, – спустошливий паводок знову приніс селу горе та розруху: зніс із лиця землі 28 будинків і ще понад 70 зробив непридатними для проживання. Вода злизала родючий шар ґрунту з городів, залишивши саме каміння». І трохи далі: «Це село відоме і найвищою в Закарпатті народжуваністю. У ньому мешкають 37 жінок, які народили й виховали по 10 і більше дітей. А по шість-вісім дітей у сім’ях є майже нормою. Всього ж у селі понад 400 сімей».

От у яке місце ми в’їхали того дня разом з С., Ю. та його, Ю., героїчною російською «Нивою».

Хоча сказати «в’їхали» – це суттєво прикрасити ситуацію. Насправді ми влізли, вповзли, втряслися. Те, що у Брустурах вважається дорогою, насправді є кам’янисто-багнистою смугою перешкод з незліченними вибоїнами і розколинами. Здається, від часів останньої великої повені 2001 року тут уже ніхто нічого не ремонтував. Справу вирішили на користь стихії: для чого будувати те, що так чи так, раніше чи пізніше, буде знову знищене? Отож ми їхали не швидше, ніж 12 кілометрів на годину, а село виявилося шалено видовженим. При в’їзді до нього стояв триметровий заввишки бляшаний лісоруб – у повному спорядженні і з шоломом на голові. (Невдовзі з’ясується, що ніхто з них насправді так не ходить, себто бляшаний лісоруб являв собою певний далекий від реальності еталон. Цілком можливо, що його поставили ще за добрих радянських часів. Хоч бензопила у нього на плечі все-таки більше схожа на «Нікфіата», ніж на стару радянську «Дружбу».)

Так от, від цього Еталонного Лісоруба і до місця, де мали мешкати, ми повзли не менше трьох чвертей години, підстрибуючи на сидіннях «Ниви», наче китайські божки. І що при цьому бачили наші очі?

Передусім брухт, купи всілякого нікому вже не потрібного залізяччя, зігнилі колоди, камені, проломи в дерев’яних мостах. Величезні насипи з деревинної стружки, що невпинно горіли – отже, було повно диму. Раніше ці відходи теж пускали у виробництво, а зараз їх просто спалюють, пояснив С. Ці стружкові насипи щоразу виникали поблизу чергового цеху – за останнє десятиліття у Брустурах виникло з десяток дрібних лісофірм, а також одна-дві більші, такі собі акули місцевого значення, які – цілком у згоді із джунґлевими законами раннього капіталізму – понад усе прагнуть пожерти всю конкурентську дрібноту.

Крім того, праворуч була річка Брустурянка з на диво чистою водою і мальовничими скелястими берегами. Ну гаразд – зі словом «мальовничі» я дещо загнув: уся їхня мальовничість нівелювалася горами викинутого на береги сміття. Там і сям впадали в око цілі пластикові інсталяції – мільйони знесених дощами і потоками з гір, лісів, стежин, полонин і просто де завгодно пожбурених під ноги пляшок з-під коли, мінеральної води, пива – стихійно (немов для бієнале у Венеції) закомпоновані, сріблисті від сонця, разом із тисячами зужитих поліетиленових пакетів, обгорток, ганчірок і побідних фрагментів колишньої цілості.

Берегом річки тяглися хати з городами – переважно бідніші, але траплялися й цілком пристойні, деякі сильно поруйновані. Покинуті напризволяще облуплені й діряві вагончики та інші скелети машинерії нагадували про часи, коли тут курсувала вузькоколійка. Загалом усе про щось нагадувало. Але перш усього про руйнівну силу повені.

Великих повеней у Брустурах було дві. 1998 року президент Кучма у військовому камуфляжі виходив з гелікоптера на телекамери і казав, що зробить усе можливе. 2001 року йому було вже не до того. Обидва рази потерпілі мешканці села щось там від держави отримували, якісь кошти, будівельні матеріали, багатьом пропонувалося переїхати до низинних, значно безпечніших місцевостей. Майже всі вони згодом повернулися.

Не знаю чому, але здогадуюся: живокіст серцевидний, symphytum cordatum. Згідно з каталогом лікарських рослин – ідеальний засіб зрощувати поламані кістки.