Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Ми п’ємо другу пляшку. Йо-Йо розповідає, як замолоду грав на акордеоні – польки, фокстроти і вальс-бостон. Якийсь куркульський синок причепився до нього, щоб він грав коломийку, але Йо-Йо з братами поламали йому всі ребра. Ми сміємося, бо з Йо-Йо треба поводитись обережно. Зрештою, це він у себе вдома, а не ми. Він має право тримати тут усе в своїх руках – лісоруби заробляють у нього по 1,5 тисячі на місяць. Триста баксів? Не так і мало для Лопухова, присвистую я. Ми доб’ємося, щоб знову були Брустури, каже Йо-Йо. Ніякого Лопухова тут не буде. За це треба випити, кажу я.

В нього пухнуть ноги, і він вдає, ніби задихається від надлишку тіла. Другу пляшку спорожнено, можна дякувати і йти геть.

Кульгаючи, він випроваджує нас назовні. Йдіть собі трохи по гриби або в ягоди, каже він на прощання. Так, наче йому на цьому дуже залежить. Так він принаймні зрозуміє, чого ми хочемо.

Я не записував, не робив нотаток, моя пам’ять надто вибіркова, щоб з усією певністю на неї покладатися. І все ж у ній назавжди відклалося дещо таке, чого я вже не зможу позбутися. Наприклад, ті ягоди, що супроводжували наші пересування горами, ніби якісь патрулі рятувальної служби: спершу чорниці, а потім – упродовж довжелезного кількагодинного сходження вниз тракторною дорогою – ожини, дедалі спіліші, аж не було змоги від них урешті відірватися, щоб іще за денного світла повернутись у село.

Я ніколи вже не забуду ні тих ягід, ні всіх тих запахів, від суміші яких обов’язково з’являється впевненість, що саме так пахне рай.

Я не забуду вже ані запахів, ані спеки, котра, мабуть, їх, ті запахи, власне, й спричинила. А також – як ми на зворотному шляху остаточно замовкли і ніхто не зронив ані слова, поки ми не зійшли у село.

Я вже не забуду той безконечно довгий перехід присілком Яблуницею, всіма його прибережними каміннями. Саме тоді з’ясувалося, що Брустури мають цей витягнутий відросток, фактично ще одне село, і, щоб його пройти, слід крокувати приблизно так само довго, як Віднем – коли пішки йдеш із десятого округу у вісімнадцятий.

Я не зможу забути жодного з хрестів – ми виходили на них щоразу, як тільки опинялися сам на сам із полонинською пусткою й тишею. Кожен з них, датований 1848 роком, мав стати хрестом свободи, а виявлявся хрестом порожнечі.

Я вже не зможу забути того сліпця, старого, гнучкого й акробатичного, і як він тримав у своїх довжелезних долонях новий кужіль з чистої білої деревини.

Я не забуду вже тьмяного кафе-бару з гральними автоматами, цього Лас-Веґаса для лопухів.

А також коней на перевалі Легіонів – як вони вдавали, що ми їх зовсім не цікавимо.

Я вже не забуду тих химерних вантажівок на полонинських порепаних дорогах, як вони скликали своїми пронизливими сигналами відпущених на волю збирачів ягід.

Звісно, я вже не забуду жодної з двох пляшок горілки, випитих із Йо-Йо та його запахом.

І напевно я не забуду зоряного неба над Брустурами – від нього так і хотілося по-графоманськи написати щось на кшталт «Такі зоряні ночі бувають лише в Карпатах».

Я не зможу забути кількарічної дівчинки в міському одязі й окулярах, що, вилізши на паркан, чекала, поки ми наблизимось, і на моє запитання відповіла «Яна».

І найголовніше – ті живокостові серцевидні темно-зелені зарості над потоком, які все-таки трапилися нам останнього дня, ціле живокостове живе ложе.

Але перш усього – ранок першого вересня, коли виявилося, що в Брустурах як ніде на світі багато дітей.

Вони йшли з усіх кінців села, з усіх можливих дворів і завулків, у них починалася школа, і їхні букети були більшими за них.

Наступного літа до Брустурів хочуть прийти швейцарські волонтери. Вони розчистять від брухту береги і русло річки, позбирають на схилах пластикові пляшки і розчистять десяток засипаних сміттям джерел. Сподіваюся, що повені не станеться і їм буде куди прийти.

2005

Виступ з нагоди отримання Премії Антоновичів (Київ, червень 2001 року).

Уривки з лекції, прочитаної в Кембриджському університеті на щорічній конференції Британської асоціації славістичних та східно-європейських Студій (BASEES) 7 квітня 2002 року.

ПКП – PKP, Polskie Koleje Państwowe, польські державні залізниці.

За рік після написання цього тексту я випадково дізнався, що «Замок Ельмау» майже повністю згорів. Зараз його намагаються відбудувати. Мені слід бути обережнішим з уживанням порівнянь і метафор.