Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Було не зовсім ясно, добре це чи погано. Ю. здалося підозрілим те, що в австрійському проекті не передбачалося нічого, крім заготівлі. Себто тут, у Брустурах, ліс мав лише рубати. Будь-які переробні процеси здійснювалися б деінде. До того ж значно вищі від місцевих технології неминуче означали б вивільнення робочих місць – умовно кажучи, в австрійців одного робітника мало би вистачати там, де нині їх четверо. З усього цього ледь не автоматично випливало, що троє інших виявляться безробітними. В проекті не було ані слова про те, як цю катастрофу можна долати. Не було ані слова про дорогу, школу, газ, мости, береги, дамби. Цілком очевидним робилося те, що австрійців не цікавлять лопухи, їх цікавить лише ліс, повалити його якомога більше – і як-небудь вивезти геть. Типово хижацький варіант із сировинним придатком.

Старому лисові Йосипові Йосиповичу (так-так, той самий бос і дон) австрійська пропозиція теж інтуїтивно не сподобалася. І навіть не тому, що через неї він міг би втратити власний і цілої своєї розгалуженої родини бізнес. А радше тому, що він загалом не вірить Заходові. Але головним чином тому, що він закарпатець. Його недовіра склалась історично, їй уже сімсот років, коли не тисяча. Він сам собі Центр Європи.

Тим часом Ю. взявся за організацію громадянського спротиву. Саме тоді він уперше запросив С. до Брустурів. У його плани входила широка дискусія, зокрема й на території суперника, в Австрії. Частиною акції мала стати виставка фотографій С. Розумієш, пояснював мені С., ці люди тут, вони, можливо, і справді вирубують ліс без правил і норм, не розуміючи, що за цим іде неминуче покарання самою природою – ну хоч би й у вигляді тих же повеней. Але відібрати у них тепер цей ліс – означає відібрати у них усе. Вони просто вимруть з голоду й пияцтва. А так вони все-таки живуть, розмножуються, народжують дітей, водять їх до школи, після кожної повені знову і знову підводяться на ноги, відбудовуються і нікуди звідси не їдуть. Для них цей ліс – це більше, ніж ліс. Це такий сир, у якому вони живуть і його ж їдять. Хоч на їхньому місці я відчепився б від цього лісу і зайнявся б таки сиром. Або зеленим туризмом.

Історія з австрійцями завершилася їхнім відступом. Можливо, розголос був надто гучний, а плани суперфірми – справді не надто чистими. Можливо, відмовило щось цілком інше: скажімо, якийсь корупціонер у Києві вимагав невиправдано астрономічного відкату. В будь-якому разі все лишилось, як було: стихійне облисіння схилів, нічне скрекотіння бензопил на таємних лісосіках, захаращення русел і берегів, Лопухово нон-стоп.

Третій день цілком особливий: ми потрапляємо до цеху на Плайському, де нас приймає Йосип Йосипович (далі за текстом – Йо-Йо). Навколо горять стружкові насипи, продираємося крізь дим і жар. Застаємо його в конторі над паперами. Це 31-ше, останній день місяця, день грошових виплат працівникам. Йому – на око – добре за п’ятдесят, він невисокого зросту, товстий і хитрий, з великим черевом, у нього пухнуть ноги, і він пересувається з паличкою. Каже нам готувати собі каву (вказує палицею на банку розчинної), змушує Ю. нарізати хліб, сало і помідори. Ставить на стіл першу пляшку горілки (всього їх буде дві). Відмовлятися не можна в жодному разі. Але ми й не подумали б відмовлятися.

Це правда, що найбільше лісу тут вирубували на початку 50-х, за Сталіна, починаю я. Неправда, каже Йо-Йо. Просто на той час тут було забагато стиглого лісу. Коли йому виповнюється від 80 до 90 років, його треба рубати. Сталін не винен, що ліс достиг. Сталін узагалі не винен, хочеться мені жартонути, бо ми вже випили по другій. А чому ви рубаєте просто на берегах, запитує Ю. Це ж заборонено законом. Закон приймали дурні, вони поняття не мають про ліс і про гори, каже Йо-Йо. Схил берега буває в 45 градусів, а буває в 30. Немає двох однакових схилів, усе треба робити соотвєствєнно, з головою. Вирубуєте ліс, а потім нарікаєте на повені, кажу я після третьої. Але Йо-Йо ніколи не погодиться з тим, що повені хоч якось із цим пов’язані. Якщо ліс не рубати, каже Йо-Йо, він слабне і вмирає. Насправді в нас іще замало рубають. А повені від того, що багато дощу, тоді річки виходять з берегів. У 98-му падало три тижні без перерви, вдень і вночі – от вам і повінь. Ю. стає на його бік і каже, що навіть швейцарські експерти це підтвердили. Залишається нез’ясованим, що саме – невже те, що рубають замало?

Йо-Йо не може зрозуміти, чого ми тут шукаємо. Йдіть трохи по гриби, пропонує він. У нього в конторі цілий склад зі свіжими, щойно зрізаними грибами – десятки кілограмів. Але навіть їхній запах не може перебити тяжкого запаху від Йо-Йо. Це, мабуть, піт, налиплий на його тіло за цілих пів століття. В мене сьогодні рощот, Йо-Йо киває на розграфлені папери. Скільки у вашій фірмі людей, питаю. Виявляється, що близько сотні, з яких лісорубів лише три бригади по сім чоловік. Решта працює в цехах на переробці. Це добрий знак, вважає Ю., – частка лісорубів зменшується, обробка переважає над заготівлею. Вони на правильному шляху.