Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Європейську людину сотворила спадковість. Ти приходиш у світ в оточенні веж і садів, яким безліч століть. Ти вже безсилий чимось тут нашкодити – навіть якби дуже прагнув цього. Хоч цю архітектуру підглянуто в ландшафту, всі її творці відомі поіменно. Це перемога над марнотою марнот, ці координати сталості й поступальності знаменують собою певні абсолютні цінності, серед яких – людська особистість, окрема, одна і неповторна.

От які пеани до Європи співалися мені десять років тому! Чи існує в мене хоч якесь виправдання з їхнього приводу?

Насамперед я був заворожений ландшафтом. Десять років тому, вперше у тодішньому житті опинившись на Заході, я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це інша планета. Я про неї багато читав, здогадувався і мріяв, я її в собі виплекав, цілком ілюзорну, але всі мої ілюзії виявилися складниками реальності – от у чому причина! Йшов другий місяць нашої української незалежності, був січень і не було снігу, молода країна лежала в бруді й темряві, електрику відмикали з шостої й до дев’ятої вечора, свічки й сірники стрімко дорожчали, гроші інфлювали з геометрично-гомеричним прискоренням, і слід було їх чимшвидше позбуватись, себто бодай пропивати, але на горілку чомусь запровадили талони, отже – довжелезні черги, холод неопалених приміщень, перебої з постачанням води, ну і, звісно – той сучий син у телевізорі мав рацію! – kein Lebensmittel.

І от після двогодинного перельоту ти, простак і роззява, опиняєшся у світі, де все інакше: старовинна вілла, парк на схилі, люстри і люстра, сецесійні печі, черешневі меблі, безвідмовне функціонування механізмів, досконалість замків і вимикачів, зосереджена тиша, гаряча вода, гріте вино і головне – з вікна можна дивитись на Альпи. А далі – запаморочлива перспектива подорожей і пригод, свобода пересування, залізниці, автобани, гірські перевали, тисячолітні мури, дерева, вежі – усе, що тільки здатне поміститися в моєму судомному «Європа – це…». І як тут не перейнятися ідеями про те, що «європейську людину сотворили гори і ліси» і що «буття мусить прагнути до дискретності, різноманітності й формальної довершеності»?

Це було схоже на кохання, додам я собі трохи виправдань. Та що там схоже – це було коханням!

Але хто мені скаже, чому нині, рівно через десять років, коли я знову отримав те саме запрошення до того ж парку на схилі, чому все так порозповзалося, так потьмяніло в моїх очах? Звідки цей ідіотизм передміських пустирів і звалищ? Звідки ця совєтизація простору і псування годинників? Чому ця Німеччина дедалі більше нагадує Ґермашку? Чому за десять років вона опинилася настільки східніше? Себто ні – навіть не східніше: адже, втративши західний лоск, так і не набула східного тепла. Тоді де вона опинилася? Чи це моя ілюзія на десять років поменшала і постарішала? Чи український ландшафт прогресував за це десятиліття настільки, що німецький уже не заворожує мене? Щось не віриться.

Гадаю, в усьому цьому розмиванні й тьмянішанні чимала заслуга людей Woolworth. Так стається завжди, коли йдеться лише про те, аби брати.

Автобус, яким я їхав зі Львова до Мюнхена 2 листопада 2001 року, налічував близько сімдесяти пасажирів – він був заповнений до останнього місця. Автобус, яким я повертався з Мюнхена до Львова ЗО січня 2002 року, налічував сім пасажирів, якраз у десять разів менше. Можливо, це випадковість, а можливо, й тенденція. Швидше за все, друге: туди їдуть, а звідти не повертаються.

Ніхто не має права заборонити іншим пошуки кращого життя, навіть письменник. Міграція, себто виїзд на пеемже, і є таким шуканням кращого життя, це безперечно. Тоді чому мене так дратують усі ці люди? Звідки ця ледь не підсвідома жага – не впускати їх на пеемже туди, до мого «Європа – це…»? До всіх тих парків на схилах, до арок і веж, до тисячолітніх дерев і мурів, та головне – до альпійських пасом на завіконному обрії? Адже все це – тільки моя особиста ілюзія, добряче пошарпана і не раз спростована, вона залишається сама по собі, десь у мені, всередині, бо насправді Європа – це всього лише такий соціалістичний Woolworth, де кожному дозволено брати, нічого не даючи навзаєм.

Отже, справа, напевно, якраз у цьому: мене дратує не те, що вони шукають кращого життя, а те, що краще життя для них цілком успішно вміщується у вимірах Woolworth. Мене дратує, що насправді вони хочуть від світу так жалюгідно мало: соціальної допомоги. Що від буття вони сподіваються вживаної «Ауді» чи «бемки». Що від Німеччини їм треба Ґермашки.