Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

От і все тим часом про Бенна. Тепер про місце, де ми його вшановували.

Замок Ельмау вигадав і заснував харизматичний протестантський теолог, що звався напрочуд невигадливо, все одно що ніяк – Йоганнес Мюллер. Це не завадило йому оволодіти душами багатьох своїх непересічних сучасників. Шлях Мюллера пролягав через етику Спінози і дедалі рішучіше заперечення будь-яких інституційних структур церкви до витоків чистої релігійності – поза інтелектом і його спекуляціями, на підставі самої лише внутрішньої свободи і чуттєвого переживання світу. Однією з його утопій став замок – «вільний простір особистого життя», «місце відпочинку для здорових, але обтяжених щоденним існуванням особистостей», такий собі «санаторій для втомлених» із вільним спілкуванням, гірськими прогулянками, водними процедурами, доброю й різноманітною їжею, концертами і (не останньою чергою) танцями, а все це на тлі взірцево-показових альпійських краєвидів. Його проект виявився переконливим: графиня Ельза Вальдерзее підтримала цю утопію фінансово і протягом 1914-1916 років (той самий Бенн тоді вже ампутував кінцівки тяжкопораненим і зашивав черевні порожнини вбитим) замок Ельмау було збудовано.

Йоганнес Мюллер вороже ставився до політики, він принципово не читав газет і не слухав радіо, а політичні суперечки на території замку було заборонено. Тому він мав доволі химерні уявлення про стан тогочасного суспільства і прихід до влади Гітлера 1933 року привітав статтею про необхідність «національної революції німецького народу», водночас наголошуючи, що чільним рушієм такої революції є найкультурніша верства того-таки німецького народу, себто німецьке єврейство. Режим не міг ним не зацікавитися – з 1939 року йому вже заборонили виступати з лекціями і полишати замок. До ув’язнення в таборі, однак, не дійшло – здається, верхівка райху не дуже знала, як із ним чинити: публічні виступи з різким засудженням антисемітизму він примхливо поєднував з украй націоналістичною пангерманською риторикою – через яку його й було оскаржено перед судом по війні. Він помер 1949 року, так і не дочекавшися завершення процесу.

Відтоді замок перебирають у власність його нащадки, і з плином років він стає просто готелем, але з відчутним антропософським акцентом (східні масажі, медитативні сеанси, солярна символіка, концерти класичної, джазової та нью-ейджевої музики і літературні читання, як-от, Беннівські).

Але то була передмова, а тепер про мою пригоду.

Уявіть собі цей корабель, цей залитий вогнями високогірний «Титанік» [4] За рік після написання цього тексту я випадково дізнався, що «Замок Ельмау» майже повністю згорів. Зараз його намагаються відбудувати. Мені слід бути обережнішим з уживанням порівнянь і метафор. , цю дещо декадентську, просяклу санаторно-курортними запахами атмосферу, цих старезних німецьких панів і пань, їхніх дітей і внуків, ці театральні вистрої обслуги, ці сауни, ванни, купальні халати, солярні знаки, миготіння маї, вгадування свастики. Уявіть собі, що мої вікна виходять у внутрішній двір і ввечері я люблю спостерігати за вікнами протилежного крила. Там є велетенська зала з люстрами, і в ній цього вечора танцюють – як заповідав великий Мюллер. Ці танці для мене німі, вони до того ж німецькі, а я тут іноземець, я не чую музичного супроводу (рояль? піанола?), але я бачу, як безліч німих німецьких пар у вечірніх уборах довго й безперервно кружляє в якомусь, либонь, вальцері. Певної миті стає так багато всього – кружляння, снігу, вогнів, лірики Бенна, капелюхів із перами, антропософії, двох світових воєн і двох поразок у них, патанатомії, Голокосту, розкладу і розпаду, арійських першоджерел, альпійських передзвонів – що я відчуваю наближення до якоїсь вельми суттєвої розгадки.

Я не знаходжу її, але мені вистачає наближення.

2004

Мені сняться бойові дії. Минулої ночі я намагався втекти, стрибаючи з каменя на камінь (ландшафт був гірський і південний), від двох офіцерів, із вигляду якихось білогвардійських. Вони мали пістолети і їхнім кулям просто не було куди подітися, крім як у мій череп. Я прокинувся за мить перед попаданням однієї з них мені в потилицю.

Це, напевно, наслідки читання.

Книжки, що їх я останнім часом читаю, це продовження моїх взаємин із друзями. Вони приносять їх і кажуть: читай. Іноді навіть спонукують: читай, ти мусиш! Цього разу другом була Наташа Ґерке, польська письменниця з Гамбурга, себто за гамбурзьким рахунком письменниця. В нас із нею склався особливий рівень довіри, коли ми випадково з’ясували, що маємо не лише спільний рік, але й день народження.