Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Хотілося б однак закінчити не вироком.

В одній із фінальних сцен Тохманової книжки описано обмін полоненими між сербськими й мусульманськими вояками. Вочевидь, полонених мусульман було утримувано у набагато жахливіших, дослівно концтабірних обставинах. «Що ви з ними робили? – питає шеф мусульманського загону у своїх сербських візаві. – Скільки вони важать? По тридцять кілограмів? Я вам ваших повертаю такими, що кожен має по сто. Ви повинні нам трьох наших за одного вашого давати!». Це гумор, і всі сміються. Здається, навіть полонені.

Я теж хочу сміятися. Мені це, можливо, навіть і вдалося б, якби не камінь, жахливий камінь у роті.

2004

Я чекав на цю книжку декілька останніх років – цілих три або й чотири. Відтоді, як ми з її автором почали мандрувати разом. Автора звати Анджей Стасюк, а книжку, що на неї я стільки чекав, – «Дорогою на Бабадаґ» (польською – «Jadąc do Badabag»). Назва відлунює чимось угорським, хоча насправді Бабадаг – це містечко на півдні Румунії, а в його імені спочила Османська імперія разом із турецьким ігом. Кажуть, ніби у книгарнях Польщі про цю книжку часто запитують як про «Дорогою на Багдад», помилково вважаючи, ніби Анджей Стасюк написав про війну в Іраку. Проте помилка жодним чином не причетна до того факту, що ця річ у помаранчевій палітурці вже стала бестселером року.

Анджей Стасюк – мій улюблений польський письменник. По тому як ми з ним написали й видали «Мою Європу», він усе одно писав її і далі, себто й далі вів свою в ній частину, свій «Корабельний щоденник». Іншими словами, він і далі її жив. І це життя стало «Бабадагом».

Живе він у такий спосіб, що влітку переважно подорожує, а пише здебільшого взимку, коли сніги білою непролазністю замітають його дім у горах Малого Бескиду і можна тижнями не відходити від письмового столу, плутаючи швидкоплинні напівтьмяні дні з довжелезними кромішніми ночами – співвідношення десь так вісімдесят до двадцяти на користь ночей.

Отоді він і переглядає свою центрально-східну колекцію: призбирані за літо монети й банкноти – румунські леї, хорватські куни, угорські форинти чи албанські леки, всі ці національно вагомі імена й обличчя на аверсах. Або, скажімо, навмання тягнеться рукою до пластмасової коробки з тисячею фотознімків. Або просто гортає власний паспорт, число прикордонних штемпелів у якому сягнуло 167.

Це поезія знаків приреченого зникнути світу. І банкноти, і штемпелі – це поезія.

Стасюк пише переважно вночі, коли «все віддаляється, пропадає, прикрите чорним небом», коли залишаєшся сам. Писання вночі є екзерсисом вельми оманливим, ніч ілюзійно наближає до космосу, спонукає до підозрілих розмов про вічне. Все написане вночі здається геніальним – аж поки його не перечитаєш удень. І тільки Стасюк може собі дозволити ці нічні сеанси. Мабуть, через те, що здатен не відокремлювати вічне від минущого, тим більше не протиставляти їх.

Польські медії потрактовують «Бабадаг» як «літературу факту». Що це таке людською мовою – подорожні нотатки, нариси, репортажі, шкіци, есеї? Гадаю, все разом і водночас щось набагато універсальніше, новий Стасюків жанр. Бо насправді це не література, а манія.

Стасюка тягне на схід і трохи на південь. Його приваблюють країни за Конечною. Конечна – це польсько-словацький прикордонний переїзд лише за кілька кілометрів від його дому в Малому Бескиді. З неї все починається і нею все закінчується. Його вибір – це країни за перевалами, а всі польські перевали розташовані на півдні. Тому його вибір – це Угорщина, Румунія, Словаччина, Албанія, Молдова, запустіння, солодкавість серпня, бруд, лінощі, напівсон. Усе, що розсипається на очах, так нічим і не ставши (бо насправді і не хотіло нічим ставати!) – «лагідний розгардіяш, сонні звалища, рештки початих заповзять і спогади незавершених, речові склади, що переходять у смітники, уривки фольги, компост, нападалі яблука, загорожі для курей, бур’яни, затоптані стежки, якась віковічна теперішність, зачаєна в тіні горіхів і черешень». І незмінні чоловіки, що серед білого дня просто стоять на вулицях, нічого не роблячи, просто стоять в очікуванні не знати чого.

Його не надто цікавлять реальні політичні поділи – те, що одні з цих країн уже начебто всередині, тобто врятовані, а інші вже начебто поза, тобто пропащі. Його власний поділ географічно-ліричний, він проходить 17 градусом східної довготи: «Цей світ праворуч 17 градуса все ще незавершений, і через це від нього важко відвести погляд». Але з поглядом, можливо, все якраз навпаки – як із Ніцшевою прірвою.