Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Подарована нею книжка минулої осені була номінована на «Ніке» – найвищу польську літературну нагороду, й увійшла до фінальної сімки. Звісно, це була найкраща з номінованих книжок. Звісно, ніякої нагороди вона не отримала. Таке з найкращими книжками трапляється часто.

Ця книжка – документ, і я не беруся судити, чого в ньому більше – репортажу чи рапорту. Її автор – 33-річний журналіст Войцєх Тохман – пише про Боснію і Герцеговіну кілька років по тому. Те – це геноцид, сербсько-мусульмано-хорватська різанина (що за лагідне слово!) 1992-1995 років. У центрі цієї безжальної книжки – ексгумації, розпочаті за рішенням високих європейських інстанцій наприкінці 90-х. Це коли замордовані тіла вже розклалися в сирій землі настільки, щоб оголилися кості. Себто в цій книжці йдеться про своєрідну іншу археологію: визначення місць масових захоронень, відкопування людських решток, складання їх докупи, впізнавання, перепоховання. Йдеться про тисячі поліетиленових мішків з поки що неопізнаними «людськими комплектами» – згідно з робочою термінологією міжнародних експертів, body bags. Ідеться про страх свідків (катів? жертв? адже просто свідків не буває!) – вони досьогодні приходять на місце події лише вночі, потай, залишаючи назавтра для експертів умовний знак – наприклад, пачку від сигарет: копати тут. Ідеться про фактично невиліковне і незгладиме – про сліди однієї з тих воєн, під час яких так звані солдати доблесно захищають вітчизни переважно двома способами: вбивають хлопчиків і ґвалтутують дівчаток.

Книжка називається «Наче камінь їла». Це вимагає пояснень. В одній з її сцен 42-річна мусульманська жінка щоночі бачить примару свого закатованого в тій війні чоловіка. Вона вже й не хоче з ним бачитись, а він усе одно приходить. Уранці син каже їй, що вона знову всю ніч скреготіла зубами. Ти наче камінь їла, додає син.

Цей скрегіт і справді має якісь підземні, потойбічні витоки: знівечені людські скелети на дні чи не кожної печери, ями, криниці. Понад сто сторінок не простого, а дуже простого тексту. Короткі і напрочуд виразні, але водночас ніби ледь незавершені розділи. Документалістика, що наче сама собою, без авторових зусиль, переходить у метафорику, а та в метафізику. Просто розповідні речення. Ось хоча б такі:

«Body bags тепер лежать на землі в темному бараці. Чекають когось, хто по них зголоситься. Білі поліетиленові мішки на замках-блискавках – щось наче футляр для чоловічого костюма, от тільки довжиною два метри».

Або:

У Поточарах жінкам і дітям наказали йти праворуч, чоловікам ліворуч. Те, чи хлопець є ще дитиною, чи вже чоловіком, вирішувала мотузка, натягнута на висоті 150 см. Ті з хлопців, хто були вищі, йшли ліворуч.

Або:

Чоловіки з Республіки Сербської, з якими вдається порозмовляти, кажуть, ніби під час війни всі були кухарями. І ті з Сербії, котрі приходили сюди їм на допомогу, так само лише куховарили. Всі завжди повторюють те саме, навіть у розмовах між своїми. Певно, вже й самі в це повірили.

Або:

Забирали гроші, прикраси, телевізори, посуд. Із господарства – трактори, машини, знаряддя. В нас було багате село. Другий день настав, третій, четвертий. Ми сиділи голодні по хатах. Брудні, без води. Спека нестерпна. На трупах наших чоловіків паслися мухи.

Я хочу врешті відкласти це кудись набік – і книжку, і все, що вона в собі містить. Мені хочеться повторювати слідом за Ольгою Токарчук, чиї слова винесено на обкладинку: «Злюся на себе, що я це читаю, але не можу перестати. Ліпше би погортати якісь кольорові журнали, вивести псів на прогулянку. Однак читаю». Я також.

Навіщо мені ця смертоносна, заповнена мухами спека? Навіщо цей присмак каменю в роті? Навіщо він туди їхав, цей поляк, і два роки там сидів, і чому їм до всього цього вічно є діло, чому вони в це влазять? У них що, якесь особливе почуття відповідальності за всіх?

Безперечно, сто разів має рацію Микола Рябчук, коли, реагуючи на одну з моїх попередніх публікацій, пише про нашу спільну відповідальність. Він має, зрештою, не тільки сто, а й всі тисячу разів рацію в тому, що ми справді заслуговуємо бути там, де ми є. Гадаю, не останньою чергою й тому, що в нас ніхто й ніколи не написав правди про Боснію. В нас цю правду було переважно замовчано. Звісно, з традиційно українського погляду Боснія просто дуже далеко – навіщо про неї говорити? Але і про Волинь 1943-го в нас поговорили тільки для годиться – не було куди подітися від річниці, на щастя, вже проминулої. Тому ми не тільки не маємо власного Тохмана. Ми досі не спромоглися видати в себе книжку іншого безжального польського репортера, Павла Смоленського, з його пронизливою правдою про акцію «Вісла». Мовчу про обидві чеченські книжки росіянки Анни Політковської [5] Ситуація дещо кращає: «Другу чеченську» Політковської в нас видали 2004 року, Смоленського, здається, видають 2006-го. . За найвищим рахунком, відсутність у нас таких літературних документів якнайвиразніше свідчить про рівень громадянської несвободи і загальмованості.