Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Мій батько був першою на світі людиною, яка показала мені дерево ґінкґо. Це стало для мене потрясінням: уявити собі, що воно може пам’ятати динозаврів і що воно китайське. Але передусім це слово, слово як таке – ґінкґо ! Через енну кількість років ми з однією дівчиною натрапили на таке ж дерево у Львові, на занедбаній околиці ботанічного парку, власне кажучи, десь на його межі з непарком, себто лісом. Після цього ми завжди зустрічалися саме під тим деревом – аж поки все між нами не скінчилося. Вертера з мене не вийшло, але коли минуло ще десять років, мені з невідомих причин написалося кілька віршів про «дерево, до якого вона вже не ходить» і про «гілку забутого ґінкґо». Сенс усього цього вималювався щойно наприкінці 90-х, коли хтось із німецьких друзів, прочитавши ті вірші в перекладі, похвалив мене за ремінісценцію з Ґете. Я вдав, ніби розумію, в чому річ, відтак двічі перечитав «Фауста» – в українському перекладі Лукаша та російському Пастернака, але жодної ремінісценції не встановив. Аж тоді надійшла поштова картка від серболужицької поетки Ружі Домашциної (єдина за всі часи!) – з роздвоєним ясно-зеленим листком на лицьовій стороні і дванадцятьма Ґетевими рядками на звороті. Тієї миті мені здалося, що він за мною спостерігає, не без скептичного усміху тонких породистих губів. Я присоромлено відвів очі від його проникливо-ущипливого погляду.

Ні, я не намагаюся вплутувати його до мого власного життя і робити відповідальним за моє невігластво. Мені йдеться про те, що поезія, одного разу закинута кимось із поетів у цей світ, нікуди вже звідти не зникає. Просто ми не завжди здатні її розпізнати, позаяк, одного разу вимовлена, вона перестає бути лише словами, здійснюючи себе в речах, жестах, ситуаціях і так званих випадковостях. Це наче описані тим-таки Ґете метаморфози рослин: вростання, проростання, розростання.

Мені йдеться про те, що всі ми відлунюємо поезією, найчастіше про це не здогадуючись. Достатньо лише уявити собі цю дивну радянську школу наприкінці відлиги і 60-х, цей перший клас, цих семилітніх малих українців, це межове напруження їхньої міміки («робіть так, наче ви збираєтеся пускати з рота кільцями дим», – не зовсім доречно радить учителька), отже, губи складаються там, аби виходило саме те, що вимагається – неслов’янський химерний звук у середині великого чужого прізвища: Goethe, Goethe, Goethe…

2004

Моя пам’ять підказує мені, що одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Це трапилося в котромусь із попередніх життів – тому, де я був студентом і жив по всіляких гуртожитках. Отже, я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь, вся ця не зовсім ще звична самотність, що до неї слід було якось через силу звикати. Самотність пояснювалася просто: минулої ночі я врешті стрімголов освідчився у коханні і – як це стриманіше висловити? – дістав негативну відповідь. Тому на ранок я дивився у стелю і мені зовсім не хотілося жити далі. Отже, все це і справді дуже просто пояснити: юність, розпач, любов.

Але як пояснити те, що в моїй голові пульсувало одним-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте»? Тим, що саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я? Тим, що слідом за цим рядком – я про це пам’ятав – мав був виринути наступний, не менш відповідний моєму станові?

Добрий ранок, моя одинокосте. Холод холоду. Тиша тиш. Циклопічною одноокістю Небо дивиться на Париж. Це був початок вірша майже забороненої поетки Ліни Костенко. Вірш називався іменем майже забороненого (принаймні для згадування в українській радянській поезії) художника – «Ван-Ґоґ». Я завчив його фактично напам’ять – не тому, що поставив це собі за мету, а мимоволі – бо надто часто перечитував. То був один з моїх улюблених віршів, опублікований у майже забороненому закордонному календарі. Надзвичайно дивному виданні, де поміж сільськогосподарських оглядів і кулінарних рецептів можна було зненацька натрапити на півприховані сигнали про те, що українська поезія буває іншою: Антонич, Голобородько, Холодний, Калинець. А також вона, авторка заклинання «Добрий ранок, моя одинокосте».

Наважуюся припустити, що того разу, коли я прокинувся в жахливо холодній, переповненій листопадовою сірістю кімнаті, цей рядок урятував мені життя. Це дуже голосно сказано, але поезія, напевно, і полягає в тому, що деякі речі мусять бути сказаними голосніше. Ліна Костенко навчила українську поезію інтонацій. Себто виразного вимовляння певних замовчуваних речей уголос.