Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Я назвав би його вчителем рятівного ескапізму. Щиро кажучи, це був кепський вчитель – у тому сенсі, що як усі самоуки, він сторонився раз і назавше сформульованих систем, і якщо вже й вів когось за собою, то тільки манівцями. Себто навпаки – саме тому він і був чудовим учителем Адже шлях манівцями – єдино можливий шлях для того, хто хоче бути вільним аутсайдером. Тут не йдеться про те, аби дійти першим, тут, вочевидь, не йдеться і про те, аби дійти взагалі.

Не можу уникнути спокуси назвати його письменником поколіннєвим. Читання Гессе для багатьох, кого я знаю, ніби самого себе, збігалося в часі з усіма можливими ініціаціями. Він супроводив не одного з нас у ювенільних блуканнях і був чимось на кшталт уявного орієнтиру – як слушно завважує з досвіду вже іншого покоління Тимко Гаврилів, «незважаючи на солодкаву пастельність свого сяєва». Така релігія не могла бути ані вічною, ані навіть тривалою. Коли письменник перестає бути настільним, то це прощання не тільки з його світом, але і з власним вичерпаним втіленням: скидання шкіри, вічне зрадництво.

І треба ж статися такому, що, розплющивши очі рівно через пів життя, я застаю себе за розпаковуванням книжок. Це моя бібліотека, яку я перевіз на нове місце і тепер намагаюся розташувати в невідомому їй просторі. Я не знаю, як їй тут поведеться, але передбачаю деяку непередбачуваність. Мені трапляється той самий Гессе, «Гра в бісер», вершина світового письменства, виміняна два десятиліття тому на збірку віршів Євгенія Євтушенка «Утренний народ». Я починаю гортати сторінки, вдихати запах паперу, що насправді є згущеним запахом ранніх вісімдесятих, і несподівано ловлю себе на майже непереборному бажанні знову втекти в Гессе, поселитися в його ашрамі, віднайти там нарешті свою останню, свою першу, свою першу й останню територію – і щоби тільки мене й бачили.

Я гортаю не навмання. Мене цікавить, чим усе це закінчиться. Остання фраза його роману звучить запаморочливо: «З лісу він більше не виходив».

Добре, що є такий ліс. Добре, що він завжди готовий впустити до себе.

Німецької нас почали вчити раніше, ніж російської. Себто російська як мова міжнаціонального спілкування народів СРСР починалася з другого шкільного року, а німецьку ми мали з першого. Щоправда, протягом того першого року нас не вчили ані читати, ані писати – йшлося тільки про вимову, і навіть не слів, а поодиноких звуків. Пам’ятаю, як наша вчителька змушувала нас по п’ятдесят разів поспіль управлятися в якому-небудь «ich» (губи розтягуються майже в посмішку, кінчик язика тягнеться до нижньої губи, але так її й не торкається) чи, скажімо, «glühen» або «blühen». Ну так, з умляутами було найтяжче. Кожен із них вимагав особливої роботи над губами. Коли тобі сім років, до тебе не зовсім доходить, навіщо вигадувати такі фонетичні тортури. Можливо, насправді це вигадка не німців, а нашої вчительки? Можливо, такої мови взагалі не існує? Себто насправді йдеться лише про гімнастику для наших губів, язика й піднебіння? Але чому тоді вчителька так часто змушує нас повторювати «Goethe, Goethe, Goethe»? Хором і поодинці, Щодня те саме – «Goethe, Goethe, Goethe»?

Яка його роль у цій грі, ми дізналися дещо пізніше, коли нас почали навчати німецької грамоти й зусібіч оточили його портретами. Один і той самий старовинний добродій, здається, з орденською зіркою на грудях, проникливо-ущипливо дивився на нас зі стіни німецького кабінету, зі сторінок підручників й обкладинок зошитів. Це мусить бути якийсь дуже важливий німець, якщо його всюди так багато, здогадувалися ми. Невдовзі по тому довелося вивчати напам’ять його «Heidenruslein», а з уміщеної поруч короткої, на пів сторінки біографії (до сьогодні не знаю, як зуміли автори підручника так її стиснути!) випливало, що найголовнішим твором життя цього самого Goethe є трагедія «Фауст».

Наприкінці літа починалася пора гербаріїв. Насправді ми повинні були збирати листки протягом цілого літа – з тим, щоби на вересень вони виглядали достатньо просушеними. Це було літнє завдання з ботаніки. Проте, як усі нормальні школярі, я відкладав цю справу до останніх днів серпня. Припускаю, що це траплялося завжди на його, Ґете, уродини – мій батько-лісівник витрушував переді мною на стіл повну торбу всілякої духмяної зелені. Це було наче злий ботанічний жарт: засипати мене з головою цими незліченними листками, з якими я вже так чи так не встигну дати собі ради. Можливо, в такий спосіб із мене збиткувався сам Erlkunig, грізну баладу про якого я співав на репетиціях хору хлопчиків. Тож і присутність рятівника-батька в цьому епізоді цілком невипадкова: Mein Sohn, was birgst du so bang dein Gesicht?