Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Увечері, о 10:50 Йоко і Джон повертаються лімузином до «Дакоти». Той самий Голден/Чепмен усе ще стовбичить перед будинком. Йоко в рахунок не йде – вона першою зникає з поля зору. Для нас – і для Голдена передусім – зараз важливий Джон. Він широко, легковажно й короткозоро ступає житами, він рухається до прірви, не підозрюючи про її існування, він навіть не чує, як Голденловець кричить усередині Марка Чепмена «Do it! Do it! Do it!», він тільки обертається, почуши його, Чепменове, «Пане Ленон!» – і дістає одну по одній свої п’ять куль, бо як інакше зупинити його, як врятувати його, каналію? Після всього, що він наговорив, написав, наспівав?

Коли за кілька хвилин прибуває поліція, вбивця сумирно сидить на тротуарі, тримаючи в руках розгорнуту книгу. Можливо, як виправдання. Можливо, як звинувачення.

2007

Країна, в якій мені випало з’явитися на цей світ, має всі підстави, аби вважатися поезієцентричною. Історично складалося так, що поезія становила один із небагатьох шансів національного чи принаймні мовного виживання, насамперед у нищівному для України XIX столітті. Фактично воно стало століттям поетів, точніше одного Поета (він же Батько Нації), услід за яким рушила ціла армія спадкоємців. Слово «армія» я вживаю тут не випадково. Приблизно відтоді, себто з другої половини XIX століття, поет і поезія в українській традиції набувають виняткового суспільного значення, писання віршів прирівнюється до визвольної боротьби, слово – до зброї, індивідуальне й інтимне відтіснено далеко на задній план, як того й вимагає армійська дисципліна. Поета уявляють уже не просто речником, а національним месією, поезію ж – найвищою громадянською місією. (Завважу в дужках, що у цьому сенсі ми аж ніяк не самотні. Надто у тій частині світу, яку пізніше буде названо Східною Європою.)

За зовнішньою логікою, ця схема мала би лишатися на часі принаймні до серпня 1991 року, себто до моменту набуття Україною власної державності. Насправді ж вона втратила актуальність набагато раніше. З котрого так приблизно року? Можливо, з 1933-го, коли сотні українських поетів, мешканців столичного Харкова, не завважили опухлих від голоду селян, мрущих на вуличній бруківці чи в паркових заростях? Чи, може, з 1985-го, коли останній з українських великих поетів, номінований на Нобеля Василь Стус, помер у радянському каральному таборі на Уралі? Власне, кожна більш-менш вагома дата в українській історії останніх десятиліть може нині виглядати таким собі «коперніканським переворотом».

Але який стосунок усе це має до мене?

Мені було, здається, шістнадцять, коли я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, себто поетично. Нині мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я й досі пам’ятаю, що домінувала радість – було так, ніби я просто знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи – я міг писати що завгодно, адже все одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Я писав до невеличкого нотатника, захованого в надійному місці, так я наче здобув іще одне життя – таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, де й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово «убежище» тут як ніколи точне – саме так, від «утікати», це була справжнісінька втеча – на свободу. Українське «сховок» теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику.

З моменту того чудового відкриття (додам, що воно трапилося серед літа, у розпал дня, на морському пляжі, не обійшлося без дівчини) минуло два або й три роки, перш ніж я вперше прочитав деякі свої вірші для сторонніх, себто вголос. До речі, голос не хотів мене слухатися, він тремтів, а долоні пітніли. Так було втрачено цноту. Таке саморозкриття назовні у тому випадку означило мою внутрішню згоду на всі подальші, значно масштабніші його прояви – на публікації й наклади, себто тиражування, помножування, на те, аби таємне ставало явним. Тому я й вважаю, що цноту було втрачено саме тоді.

Але натомість було здобуто певність у тому, що мені це вдається. Що це діє на інших. Що це їм не просто подобається – воно заторкує в них щось глибше, заховане, якісь їхні сховки.

Одна з найкрасивіших пригод мого життя називається Бу-Ба-Бу, або ж бурлеск-балаган-буфонада. Нас було троє, ми були мандрівними поетами, що читали вірші на ярмарках і ринкових площах. Це почалося 1985-го, а закінчилося десь 1995-го, разом із виходом у світ спільної книжки наших вибраних текстів. Тож будемо вважати, що це тривало рівно десятиліття. Насправді ми читали в театрах і клубах, більших і менших залах, іноді нас приходило послухати 12 осіб, а іноді 800-900. У цих других випадках ми вдавалися до феєрверків і піротехніки, а також рок-музики, симфонічних оркестрів і балетних труп. Ні, це не було колективне писання віршів: ішлося лише про те, що ми творимо з них певний спільний перформенс, складаємо з них певну сценічну цілість. На початку епохи бубабізму, себто у 80-ті роки, друкувати такі вірші було ще заскладно з огляду на видавничий консерватизм і цензуру, але їх уже можна було читати публічно вголос – отже, ми вирішили скористатися цією підказкою дійсності й почали працювати над голосами, тембрами, інтонаціями і дикціями. Але що означає «працювати»? Насправді кожен із нас почав по-своєму допасовувати писані ним вірші до такого стану, в якому їх дуже хотілося би слухати. Вони мали звучати. Це мала бути слухана поезія, йшлося передусім про те, щоб не давати нікому заснути. Це трапляється загалом часто – люди приходять на літературний вечір і після 15 хвилин сидіння у зручному кріслі починають засинати. Ми хотіли позбавити їх цього шансу.