Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Якось у Нью-Йорку я отримав запрошення виступити в нічному поетичному кафе з комбінованою назвою Nuyorican». Це поєднання говорить багато про що – кафе розташоване в одному з пуерто-риканських кварталів Іст Віліджа. Запрошення було підписане «Кійт Роуч». Як мені пояснили згодом, сленгове roach по-нашому буде не що інше, як косяк.

Поетичні читання в «Nuyorican Poets Café» відбуваються щоп’ятниці вночі – початок десь об одинадцятій і приблизно до другої-третьої. Ви підходите до металевих, обписаних спреями дверей, перед якими вічно чатує, похитуючись, такий собі велетенський сивоголовий Uncle Joe, платите йому п’ятірку за вхід (за поезію?) – й опиняєтеся в тісному, але страшенно гамірному й кольоровому від людей приміщенні, ледве проштовхуєтеся повз барну стійку, продираєтеся крізь димові завіси, перед вами невеличка зала, столики вже всі, як у нас кажуть, забиті, публіка сидить на підлозі, на балконі, десь іще попід стінами, хтось уже свище і плеще, над усім цим гримотить музика, якийсь реґей або фанк, або pen…

Я ніколи не забуду цієї атмосфери – десятки облич, десятки відтінків шкіри, вся планета, серце Нью-Йорка, несамовита свобода, здобута нарешті цими нащадками рабів. У Нью-Йорку не варто ходити до музеїв – які там музеї! – просто їздиш у метрі чи ходиш вулицями і дивишся на людей, на цю неймовірну етнічну мішанину, на дивовижу одягів, зачісок, брязкалець, татуювань, вслухаєшся в ці іспано-англо-китайські мови і починаєш нарешті відчувати, який сенс несе в собі біблійна міфологема Вавилона…

Я ніколи не забуду появу на подіумі загального улюбленця Кійта Роуча з незмінним косяком у кутику вуст – його конферанси мусили бути особливо дотепними, хоч я майже нічого не розумію по-гарлемськи, як і по-ямайськи, але коли він вимовив «бубабу» – наче старе африканське заклинання, я зрозумів, що надходить моя черга…

Я ніколи не забуду і справжніх заклинань – харизматичний і наче баскетбольна зірка довгий чорний поет читав – ні, проповідував! – якісь революційні строфи, а публіка хором повторювала за ним бойовий і, напевно, священний рефрен, щось на кшталт «ом, шалак, шалак!»…

Я ніколи не забуду, як у мене підгиналися коліна й пересихало в роті. Я ж бо вже не початківець на публіці, що таке для мене цей трепет, цей параліч? І от – ситуація, як п’ятнадцять років тому: тебе тут не знають, жодного попуску не буде, ти чужий, агов, чужинцю, показуй, чого ти взагалі вартуєш і що ти тут загубив серед нас…

Перший контакт із мікрофоном майже все ставить на місце. Тебе слухають напрочуд уважно, всі вони дуже красиві, справжні кольорові квіти землі. Я запропонував їм «Козака Ямайку», перекладач Віталій Чернецький зробив, здається, досконалу англійську версію, з якої я зокрема довідався, що наше «сивуха» слід перекладати як moonshine, «місячне сяйво». Хоч найбільший успіх мав рядок «невже коли ти Європа то вже не єси чоловіком» – тут їм нарешті стало ясно: ага, ця Україна – це теж якась така недавня колонія, теж рабство, плантації, свист канчуків, повільні тягучі пісні, це такі втеклі раби, що ніяк не вибредуть на волю…

Згодом, коли я вже пив із шийки своє третє пиво (мені щоразу хтось купував нове пиво і дякував), мене покликали до тутешнього патріарха. Старезний сивий пуерторіканець, король поетів, засновник і патрон кафе «Nuyorican», зусібіч оточений молодесенькими богемними мулатками, зашкірився на всі свої пожовклі від сигарного диму зуби і сказав мені щось таке, від чого я вмить протверезів би. «Listen, – мовив він усією шириною своєї екваторіальної посмішки, – Taras Shevchenko is my favorite poet! And I also know yob tvayu mat’!».

Він мав повідомити мені дві приємні речі – й повідомив їх.

Слава тобі, батьку наш Тарасе, думав я, ошелешений. Ти вічно стоїш над нами і дивишся на нас усіх згори.

2000

Про улюблених поетів слід писати так само добре, як і про всіх інших, але значно краще, вдався нещодавно до парафразу один мій знайомий дотепник. Поет Ігор Калинець – для мене саме такий випадок. Хай ці рядки будуть передусім вдячністю.

Я почну з дуже далекого й особистого – на початку вісімдесятих, коли він знову з’явився у Львові після дев’яти років ув’язнення і заслання, я майже нічого не знав про нього, хоч, вочевидь, ходив тими самими вулицями і – що достеменно – бував у стінах тієї ж бібліотеки імені Стефаника, де він працював, здається, техперсоналом. Щоправда, скрізь циркулювали всілякі чутки (а Львів – це Місто Чуток) про якихось поетів-дисидентів, про таємні зборища на Чортовій Скелі, про супергрупу «Вуйки» і рок-оперу «Степан Бандера». У тій в’язкій, насиченій випарами й нашіптуваннями атмосфері божевільно-дивного міста я шукав самого себе, старанно оминаючи можливих кумирів.