Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Дещо пізніше, навесні вісімдесят третього, я врешті пережив одне з найсильніших у житті поетичних потрясінь. Діялося це в запущеній, оброслій першою квітневою зеленню львівській віллі з вежею, де тодішній її тимчасовий мешканець, дзен-буддист Микола Юрійович Рябчук укотре приголомшував мене своїми невичерпними покладами заборонених плодів, перш усього самвидаву (свого роду альтернативний курс лекцій з української літератури). Збірка за збіркою, назва за назвою, вірш за віршем – на цигарковому папері, формат А5, четвертий – п’ятий, вже майже нечитабельний, примірник машинопису: «Відчинення вертепу», «Спогад про світ», «Коронування опудала», «Підсумовуючи мовчання»… Так, це була ще передксероксна епоха, і навіть приватні друкарські машинки мали перебувати на особливому обліку в особливих місцях.

Отже, тут – принагідний уклін цілій без перебільшення армії переписувачів і розмножувачів, а також кур’єрів і розповсюджувачів, цьому дивному львівському жіноцтву й чоловіцтву, цим черницям і ченцям нового часу, цій таємній індустрії опору, десяткам і сотням законспірованих інтелектуалів і просто звихнутих шанувальників поезії, всіляких там лікарів-інженерів-сторожів-студентів, які уможливили ці тиражі, ці таємні бібліотеки й книжкові серії, ненастанно ризикуючи собою, друзями й рідними. Це саме завдяки їм наша література не просто могла бути, а таки була іншою, відмінною від тієї орденоносної парткомівської хвойди, що крутилася – й донині крутиться! – в офіційному обігу.

Повертаючись до того сеансу в Рябчуковій келії, додам лише, що на єдиному подихові прочитав тоді «всього Калинця» (вісім книжок, дев’ять – не пам’ятаю – всього, який був під рукою), це тривало ніч і добру частину наступного дня, але відтоді його поезія назавжди асоціюється в мене з відчиненим вікном, першою квітневою зеленню, склянкою чорно-золотого чаю, співом птахів і вітром очікувань. Одразу хотілося передрукувати все це для себе. Переді мною постав хтось, кого я відразу страшенно полюбив – і не тільки поезія, але й таємниця тут була причиною. Таємниця називалася життям і починалася тут-таки за вікном.

Це правда, що тоді, в ті хвилини, він був десь зовсім поруч, у Львові. Правда й те, що тоді він уже не писав поезій. «Після 1981 року я замовк як поет, і тепер я – імпресаріо колишнього Ігоря Калинця», – читаємо в його «Автобіографічній примітці». Наскільки мені відомо, це мовчання триває до сьогодні – ось іще одна таємниця. Звідки приходить поезія? І куди відходить? І що робити нам у цьому житті, коли з нього йде поезія? І що робити з життям, якщо поезія не покидає його?

Сімнадцять Калинцевих поетичних книг – це, безумовно, світ. Його появу спричинила цілком особлива свобода – творити власні кодекси, класифікації, синонімічні ряди, душевні трансгресії. Здатність розкошувати в подарованій тобі мові виявилася просто феноменальною. І хоч кожна з книжок писана ніби з інакшим конструктивно-стилістичним надзавданням (і це відчутно, це завжди вдається, адже Калинець винятково естетський), водночас – жодна не заперечує іншої, і в кожній одразу впізнаваний єдино можливий автор. Вічний шляхтич, пан волі, лицар герба неприкаяності, калиновий денді в’язниць і таборів, особистість без домішок. Можливо, ще буде написано колись про його єдину Книгу.

Сьогодні ж я – про свою вдячність. Добре, ЩО ПОРУЧ, не так уже й далеко, живе хтось шляхетний. Добре, що він незгідний і непродажний. Добре, що в цьому похамленому світі є здатність протистояння і вона втілюється в рядки, ритми, жести, в сліпий друк самвидавних зошитів, у перевидання й переклади іншими (щасливішими?) мовами. Добре, що вона втілюється також у мовчання – іноді це промовистіше від найвелемовнішої мови.

І насамкінець – уже цілком приватно. Іноді страшенно хочеться бути учнем. Я вдячний Калинцеві за те, що в мене буває така можливість.

1999

«Уранці я пішов до книгарні й купив собі “The Catcher in the Rye”. Я страшенно люблю цю книжку. Більша частина мене – це Голден Колфілд, а менша – диявол», – так свідчив у поліційному відділку один не вельми типовий убивця за кілька годин по скоєнні злочину і затриманні. До вбивці ми, либонь, іще повернемось, але тепер мова про книжку та її героя. Цього року їм виповнюється рівно п’ятдесят.

Слово честі, не знаю, як бути з філологічною точністю. Перекладена свого часу російською назва Селінджерового роману «Над пропастью во ржи» (зміст образу та й метафоричне мислення загалом, напевно, уможливили саме таку перекладацьку версію), на жаль, була сприйнята як догма для інших національних шкіл і традицій – у такий спосіб, припускаю, з’явився й український варіант «Над прірвою в житі», не раз й аж навіть якось закономірно спотворюваний потім усілякими коректорами й іншими причетними. Хай там як, а спотворення таки напрошувалося само собою, друге «т» так і пхалося у хрестоматійне роберто-бернсівське «жито», яке відтак мало стати «життям». Спробували б ці коректори в такий же спосіб напоганити з первинним російським «во ржи» ! Мені залишається тільки меланхолійно думати про нездійснене, про те, що – вже не знаю хто: автор, редактор чи цензор українського перекладу – міг виявитися самостійнішим, піти відмінним від еталонного російського шляхом і назвати роман ну хоча б, скажімо, «Ловець у житах». І завдяки цьому я, пишучи сьогодні про півстолітній ювілей цього роману, не мучився б раз у раз спокусою другого «т» в його назві. Хоч, можливо, саме тут варто скористатися й деякими питомо українськими мовними перевагами: у нас, як відомо, й «жито», і «життя» одного кореня й одного роду, тож можуть видатися й синонімами.