Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Польська культура, передусім тогочасна найновіша, постійно його притягала. Зрештою, польська мова була третьою серед тих, якими він володів. Отже, Міцкевіча, яким стало захоплювався, як і Залєського, або історика Лєлєвеля, він міг читати в оригіналі. Міцкевіча, як свідчать приятелі у спогадах, намагався перекладати, але не йшло – припускаю, заважала силабіка, – він рвав написане на такі дрібнесенькі шматочки, що позбирати їх і скласти докупи не змогли навіть свідки цих болісних потуг.

Свою сконцентровану візію українсько-польського співіснування Шевченко вклав у тридцять два рядки вірша з цілком промовистою назвою «Полякам» (його іноді називають за першим рядком «Ще як були ми козаками»). Початий 1847 року в Орській фортеці, він перетривав найтяжчі поетові роки (цілих одинадцять!) по якихось захалявних таємних записниках. Щойно 1858 – го, уже повертаючись із війська, Шевченко дописав до нього восьмирядкову строфу й отак його завершив.

За змістом цей вірш фактично ділиться на три частини. Перша з них – цілком ідилічна версія якогось Давно минулого золотого віку, коли українці «ще були козаками» і «братались з вольними ляхами», а земля була суцільним садом і «там-то весело жилось!». Одного разу цьому настає кінець (початок другої частини):

Аж поки іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай.

Отже, метафізичне й історичне зло окреслене – католицька церква, по-іншому кажучи, релігійна експансія з Заходу. Вся друга частина – це лаконічний і від того ще експресивніший опис пекла, на яке перетворюється Україна (як доволі часто у Шевченка, «море сльоз і крові», голова, що паде за головою, стогін, плач, катування). І знову ксьондз, який «скаженим язиком» повторює «Te Deum! алилуя!», благословляючи кожне вбивство й насильство.

Все на місці. Це – справді Шевченкова візія (про його якусь аж органічну відразу до церкви та її служителів я вже казав). Один із найзаплутаніших історичних вузлів Східної Європи розрубано по-шевченківському енергійно і щиро: є конкретне зло, є винні, він бачить їх і може назвати.

За одинадцять років, дописуючи цей вірш (фактично третю частину), Шевченко не змінює акценту свого звинувачення. Не допускає жодної ревізії. Промовляючи до уявного польського приятеля («ляше, друже, брате»), він називає ту саму причину зруйнування колишнього спільного раю – «неситії ксьондзи, магнати // Нас порізнили, розвели». Але в останніх чотирьох рядках запрошує до відновлення золотого віку (і навіть не без християнського поклону):

Мені досьогодні важко відповісти, наскільки цей вірш примирює, а наскільки навпаки. І так уже є. Бо такий уже він є, Шевченко.

Шевченко прагнув слави – як усі геніальні нарциси мусив підживлюватися нею для подальшого розцвітання. 1849 року, знову таки в засланні, на острові Косарал у Каспійському морі, він у розпачі пише вірш, в якому формулює свою претензію до українського загалу:

Попри всю очевидність перебільшення поетом цієї драми (це йому з його харизмою нарікати?!), прикметним бачиться інше – з усіх тортур, яким його може піддати буття, найтяжчими були б невідомість, безвість, мовчання, тиша, порожнеча.

На щастя, так не сталося.

Зі шкільних літ усі українці чують про світову славу нашого Великого Кобзаря. Про те, що його твори перекладено сотнями мов (і зазвичай погано перекладено, додам я). Про те, що пам’ятники йому є по всьому світу (Париж, Рим, Лондон, Вашингтон, Нью-Йорк, Ванкувер, Вініпеґ, Буенос-Айрес, цей перелік можна тягнути ще довго), і варто навіть припустити, що Шевченко є абсолютним чемпіоном світу серед поетів за кількістю пам’ятників. Жоден Данте або Шекспір не зрівняються з ним за масою бронзи, міді, мармуру, граніту, залізобетону. Українські громади цілого світу зазвичай акумулювали кошти на пам’ятники Шевченкові, це було свідченням їхньої легітимізованої, головно у власних очах, присутності в тій чи тій місцевості, їхнього самоствердження, це завжди було – й донині залишається – передусім ритуальною і внутрішньоукраїнською акцією.

Але справжня Шевченкова слава приходить зненацька й означує себе в особливий, шевченківський, спосіб.