Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Так от, про життя. Цього разу – про життя книжки. Передусім воно виявилося бурхливим – роман мало кому відомого перед тим Дж. Д. Селінджера ледве не миттєво став «культовим», вістки про нього поширювалися (тут зацитую) мов поцілунки, з вуст в уста, відтак прийшло випробування бестселером, перекладами, накладами, мовами світу, читацькими клубами, небезпечною відданістю фанатиків і – що ще небезпечніше – інсценізаціями й екранізаціями. Одним із найголовніших підсумків цього буму можна вважати той, що Селінджерів роман (хоч би як він називався) до сьогодні перебуває в самісінькій топ-десятці культурно-мистецьких явищ, які радикально змінили Америку. Десь там, зовсім поруч із ним, поезія бітників, перш за все Ґінзберга, Керуаків роман «У дорозі», абстрактний експресіонізм Джексона Полока, кул Чарлі Паркера, боп Майлза Девіса, потім іще Кен Кізі з його «Гніздом зозулі», ангели-мотоциклісти, Боб Дилан, хтось іще назвав би Амірі Барака і «чорних пантер», хтось інший – «дітей-квітів», а хтось додав би Енді Воргола чи, скажімо, війну у В’єтнамі. Адже війна в Кореї не змінила Америку так, як війна у В’єтнамі – завважуємо побіжно й повертаємося до Селінджера.

Бо в ряду перелічених явищ він разом зі своїм романом був і залишається серед лідерів – як за хронологією, так і за вагомістю.

Мені здається, Америка 51-го року була жахливо самовдоволеною країною. Вона вважала, ніби виграла останню війну і була не проти вигравати всі наступні. Вона вміла пишатися собою майже так само безнадійно як і сталінська Росія. Вона пишалася своїми просторами, автомобілями, сендвічами, бензозаправками, кораблями, фільмами й піснями, раз і назавжди врегульованими стосунками роботодавців і найманців, а головне – батьків і дітей. Але одного дня у світ вийшла книжка, зі сторінок якої патологічно правдолюбний брехун-тинейджер, описуючи кілька діб власного зависання в нелегальній ситуації між вигнанням зі школи й вимушеним поверненням додому, почав уголос називати речі своїми іменами. Таке іноді буває з літературою – майже всі навколо про щось таке думають, здогадуються, щось таке відчувають, аж тут виходить книжка, де все це сформульовано й названо, цинічно, цілісно і нищівно. Ось це – підла шкільна рутина з пануванням посередностей, це – гнилі зуби й вугрі, це – суїцидальна глухота оточення, це – пісна готельна проституція, а це – нудотна до спазмів пуританська етика з її остаточним позалюдським прагматизмом, а все разом – суцільний фальш, і що в ньому робити цій нормальній людині, малому Голденові Колфілду, з його ненормативною лексикою, невичерпними фантазмами й непоясненною любов’ю до диких качок у Сентрал Парку? І як йому віднайти за цією несправжньою Америкою справжню – ту, що її кількома роками пізніше Ален Ґінзберґ назве втраченою Америкою любові! І чи взагалі в самій лише Америці тут річ?

Селінджерів роман належить до тих книжок, до яких, уперше прочитаних вчасно, себто приблизно у Голденовому ж віці, потім хочеш і любиш повертатися. Що важливіше – повертатися і знаходити в цій, напозір, простій забавній тканині, в цьому звичайному наративі, в цьому нехитрому чтиві, дедалі глибші знаки. Несподіванки так і чигали на мене при перечитуванні й у двадцять три роки, й у тридцять два, і пізніше. Але тепер не час і не місце для моїх особистих рефлексій – що там ця замерзла в Голденовій руці грудка снігу, ця єгипетська мумія в музеї, ця уявлювана куля в животі!..

Саме так – куля в животі, проте далеко не уявлювана. Роман мав значно відданіших від мене, грішного, читачів.

9 грудня 1980 року Марк Дейвід Чепмен почав свій день із того, що придбав у книгарні нове (Голден Колфілд сказав би – мільйонне) видання Селінджерового роману і зайняв свою вичікувальну позицію перед входом до будинку «Дакота» поруч із тим-таки Сентрал Парком (топографія! ось вона!) у тому ж таки Нью-Йорку. Марк Дейвід Чепмен не просто любив цей роман, він уважав, що його більша (і краща) частина складається з Голдена Колфілда. І саме Голден з його фантазмами був той, хто вимовив у ньому щось на кшталт: «Каналія Джон мусить подохнути». Але вранці він усього лише взяв у каналії автограф, коли той вийшов до лімузина з «Дакоти».

Каналія Джон був насправді Джоном Леноном, іншим Чепменовим кумиром, який незадовго перед тим заявив, що нині він популярніший від Ісуса Христа. Безперечно, менша частина Чепмена (диявол) була такою заявою тільки втішена. Але більша частина (Голден-правдолюб) такого не витримала. Далі ви все знаєте. Моя інтерпретація події мало чим відрізняється від загальновідомої.