Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Це була особлива форма циркуляції друкованих видань, вигадана тодішніми організаторами книготоргівлі з огляду на повсюдний дефіцит добрих книжок (чи, як це тоді формулювалося, книг підвищеного попиту). В такий спосіб за посередництва вчених букіністів ви завжди могли обміняти (переважно з доплатою) який-небудь «Справочник пчеловода» на пригоди комісара Меґре, а мемуари маршала Жукова ба навіть і Конєва – на ендеерівський альбом із репродукціями П’єтро делля Франческа.

З «Грою в бісер» мені поталанило – оборудка вдалася, вчені букіністи прийняли мою заміну, чого виявилося цілком достатньо для повного щастя. Це був один із тих випадків, коли просування книжкою в глиб її товщі спричинює і неймовірну радість, і відчутний жаль – через те, що непрочитаних сторінок залишається все менше і невдовзі все це закінчиться. Перед тим я вже встиг побувати у шкурі «Степового вовка» і навіть провести вечір з нелегальним машинописним примірником «Сідгартги», перекладеної невідомим ремісником десь наприкінці 20-х. До речі, українська «Гра в бісер» набувала просто-таки магічного блиску ще й завдяки тому, що то був переклад самого Євгена Поповича, а віршовані опуси Магістра Гри Йозефа Кнехта переклала сама Ліна Костенко. Були ще передмова Затонського й коментарі Авєрінцева – і то найвищого класу. Все з усім щасливо поєднувалося і співіснувало, мій безцінний Г. Г. поставав для мене одним із найсакральніших текстів.

Безперечно, це був культ. Наважуся стверджувати, що якби насправді такого Германа Гессе не існувало, то я мусив би його вигадати. Але, на щастя, нічого вигадувати не доводилося – він справді, виявляється, існував. Існував хтось такий, хто поєднав у собі страшенно важливі для мене світи.

Це була передусім його, Гессе, південнонімецькість – особлива схильність духовного ландшафту до гір, виноградників, кам’янистих стежок, медових лип і романсько-готичних веж. Це не мілітарно-пруська, це інакша Німеччина – та, що романтично вдивляється у Південь і вірить в Італію. Власне кажучи, це вже трохи Італія, бо ця країна лежить у смузі перетину германського з романським, це дуже альпійська країна і водночас дуже виноградна. Це саме та територія, де натоді я примістив мою Європу. Коли за десять років я вперше побував там фізично, мені подумалося, що все, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, конче з нами відбувається. На жаль, завше із запізненням – у котромусь наступному втіленні.

Тут не обійшлося без романтизму – і це по-друге. Сказати, що Герман Гессе – це продовження німецьких романтиків, занадто мало і мляво. Іноді хочеться сказати більше: Гессе – це закинутий у фейлетонну добу Жан Поль, Брентано, Шаміссо, Новаліс, це моє персональне Го – Е. Т. А. Гофман, наділений можливістю слухати музику з грамофонних платівок.

Отже, по-третє (але й по-перше), музика: григоріанські хоральні співи, ричеркари для віоли та лютні, токати і фуги, барокові concerti grossi – весь цей напівзітлілий напівархівний масив, скомпонований переважно ченцями-анонімами і слуханий-переслуханий під шипіння вінілу та копійчане сухе ркацителі, перепрошую, під райнський рислінг. Приємно було одного разу знайти десь у його тексті, що останньою на світі вартою слухання музикою є Бетговен, а все пізніше здається просто зайвим.

Хоча ні, пізніше був джаз. Один із його alter ego, а саме Гаррі Галлер, якось уже на порозі старості – не без впливу підозрілого й вічно обкуреного саксофоніста – відкрив для себе джаз, а відтак і деякі інші радощі пробудженого тіла та розширеної свідомості. Це своєю чергою дало йому (Гессе? Галлерові? мені?) змогу зазирнути за межі ілюзії, званої матеріальною дійсністю, всередину магічного театру – і там виявилося так добре, що розуміння справжньої прози як необмежено-галюцинативної свободи слова не полишає до сьогодні. І це по-четверте, але, ясна річ, не по-останнє.

Адже, крім експериментів зі свідомістю, душею, психологією і психіатрією, крім занурення в архетипи та випробування сновидіннями, було ще тривале паломництво на Схід – через Індію до Китаю, себто в глиб себе самого, бо це не зовсім географічні Індія та Китай. Строго кажучи, тут важила не так гео-, як біографія: зустріти саме тих людей, читати саме ті книжки, слухати саме ту музику – саме в той час.

Час був на диво сприятливим для такого внутрішнього паломництва: суспільна система вимагала активної громадянської позиції, інакше кажучи, ідейного пристосуванства та войовничого кар’єризму. Герман Гессе пропонував цілком спокусливу альтернативу – послідовний пацифізм, індивідуалізм і відстороненість. Мені, схильному повсякчас до переплутування причин і наслідків, за кожним знаком його письмен вчувалися відлуння гіпівських рушень у бік Шамбали й Катманду, а часом і щось набагато конкретніше – рок-група «Steppenwolf», записів якої, проте, так ніколи і не вдалося розшукати.