Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Що стосується порятунку мого життя, то він став можливим через відчуття зв’язку. Моя самотність виявилася не тільки моєю, насправді – даруйте телевізійну брутальність – я був не один, зі мною солідаризувалася майже заборонена і легендарна поетеса, а також Ван-Ґоґ, божевільний художник із небезпечною бритвою в руці. Ми були всі спільниками у наших самотностях-одинокостях – цілі юрми безпритульних, романтичних, богемних, голодних і проклятих акторів життя. Навряд чи я здатен був усвідомити це відчуття, цей зв’язок. Напевно, спрацювало щось інше – поклик майбутнього, сформульований просто, геніально і начебто спеціально для мене: «Добрий ранок, моя динокосте!». Мені було трохи за вісімнадцять, і то був панок. Отже, насправді це не було заклинання, а був поклик майбутнього, точніше, його виклик.

Суть поезії (от так замахнувся!), напевно, не в написаному і тим більше не в надрукованому, а у вимовленому й почутому. Коли художника Опанаса Заливаху в 1965 році засадили до Станіславської тюрми, він прокидався ночами від того, що якісь зеки жіночої статі, себто зечки, виспівували зі своїх камер у протилежному крилі щось на її, Ліни Костенко, слова. Тюремне подвір’я відлунювало польським рефреном «co komu do tego». Художник Заливаха готувався до суду з наперед відомим вироком, і його наскрізь протинала ця радість, це відчуття зв’язку. Життя вартувало боротьби, тюрма розкладалася зсередини кримінальними жіночими голосами, Ліна Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець само існування тюрми.

Історія української літератури всіх минулих століть, але передусім двадцятого, – це історія несвободи й цензурних утисків. А отже ще й великою (і то завеликою) мірою історія пристосуванства, боягузтва, зрадництва та колаборації. А також не надто героїчна історія побутових доносів, анонімних сигналів, парткомівського стукацтва й тихого алкоголізму. Іншими словами, це – історія Спілки письменників України, історія їхньої, письменників України, спільноти, їхньої спільності.

Ліна Костенко не належить цій історії. Саме вона і ніхто інший прищепила сотням тисяч українців непохитну певність у тому, що цензура – це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчала цих духовно вайлуватих і від природи не надто схильних до максималізму та різкості, а по-іншому кажучи, не надто сміливих людей до того, що слова «незалежність», «гідність» і «свобода» в українській мові існують не просто так. Про неї ходили десятки історій – про її зухвалі репліки, про бездоганні афоризми, про ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, шпаги, мантії та про квіти для засуджених, пронесені на політичні судилища.

Тому вона, хоч і вся з історій, узагалі не належить історії, а радше навпаки – майбутньому. Вона його абсолютний слух. Тому її оцінки настільки точні, а висновки завжди безпомилкові: «Ми є, тому що нас не може бути».

І саме тому одного з перших січнів посередині нашої розтятої на половини молодості ми так синхронно сповзалися з усіх незліченних кутів і спалень того антикварного львівського помешкання, і вмикали той жахливий магнітофон «Весна», і вкотре пускали касету якогось Володі К. (де він тепер, скільки ж це вже років, як у Детройті!) – той записав безліч пісень на її добре впізнавані слова, тож ми, наче мовчазні змовники, сідали довкола магнітофона, багато курили, допивали рештки вина, якоїсь кави і, самі того не усвідомлюючи, переходили в майбутнє, яке саме в ту мить, мабуть, і починалося.

2005

В останні дні лютого (добре, що цього року їх виявилося на один більше!) я спершу потрапив у віддзеркалення власного роману, а потім пережив наближення до однієї з найвищих світових таємниць.

Отже, спочатку вас вивозять високо в гори, щоб у товаристві інших, раніше не знайомих вам людей вшанувати пам’ять давно померлого, але від того не менше живого поета – говорити про нього, слухати його рядки, читати щось дотичне від себе і про себе. Для цього вас поселяють у замку, точніше в «замку», бо насправді то готель, але в тій частині світу гірські готелі переважно стилізовані під замки: монументальна структура з вежею, прибудовами і просторим прямокутником внутрішнього двору. Готель називається «Замок Ельмау», гори – Альпи, частина світу – Баварія. Поет, якого вшановують, – Готфрид Бенн.

Так, саме цей – найдовговічніший із експресіоністів (на відміну від схильних до суїциду поетів-ровесників, Бенн помер аж у другій половині 1950-х, проживши рівно 70 років), хоч, звісно, не в цьому причина його неослабної актуальності. Як засвідчила торішня анкета берлінського часопису «Literaturen», більшість нинішніх німецьких письменників молодших генерацій саме його вважає найважливішим для них поетом минулого століття. Це не конче позитив – Бенн до сьогодні не лише притягує, а й відштовхує, Не лише захоплює, а й дратує. Це до певної міри спричинене його фахом. Гадаю, що унікальне для модерної лірики поєднання цинізму й сентиментальності вдалося Беннові передусім через щоденну рік у рік медичну практику, ще й вельми спеціальну: патанатомія, шкірні та венеричні захворювання. Доктор Бенн дослівно відстояв своє професійне становлення в лазаретах Першої світової, однак і під час Другої він і далі розтинав трупи, споглядаючи розпад і розклад. Тож єдиний із можливих для нього культів був культом Краси Спазматичної. За часів націонал-соціалізму йому офіційно заборонили писати (саме так, писати, не кажучи про опублікування) – його вірші вважали брудним зазіханням на ідеали вищої раси. Краса, як і раса, мусила бути здоровою, жодних спазмів.