Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Можливо, цей простір об’єднаний цитатами. Можливо, циганами. Саме вони у своїх снах першими побачили «Європу без кордонів». Можливо, він об’єднаний аутсайдерством, відстороненістю від Великого Світу або його, цього Великого Світу, невдалим мавпуванням, наче в молдавській столиці з її «романсько-слов’янською сумішшю краси, зіпсованої бордельним макіяжем», де «всі щось удають, наслідуючи власні уявлення про світ, котрий насправді цілком деінде».

Ця книжка монотонна, як монотонні ландшафти його, Стасюкової, частини світу – навіть якщо вони гористі, то це особлива монотонність гір, а що вже там казати про рівнини! Ця книжка побудована лише на повторах видінь і прозрінь, її видіння римуються, а прозріння потрапляють у такт із трансильванською музикою.

На відміну від звичайних мандрівників, він шукає не відмінностей, а подібностей. Це така надчутлива ввічливість подорожнього спостережника – радіти однаковості. Він сам ставить цьому діагноз – «схильність до периферії, потяг до провінції, перверсійна любов до всього, що зникає, пропадає і руйнується». Наприклад, до острівних пристаней у дельті Дунаю, куди не частіше ніж двічі на тиждень прибуває пором, до порослих травою готелів з назвою «Європоліс», до сіро-жовтих пейзажів з бетонними рештками бункерів.

Так, усе це зникає і зникне, споловіє й витреться, наче молдавські грошові знаки. Протистояти ньому неможливо, але цілком можливо з цим принаймні жити. Подібно до двох невідомих гравців у карти, що десь посередині цих периферій світу, напевно, й донині сидять під горіхом серед щирого поля: «Були сірі й вим’яті, як більшість чоловіків у тих краях, однак героїчно давали собі раду з напором простору і безміром часу. Крихка абстракція гри захищала їх від небуття. Дідько знає, може зі смерком вони засвічували якийсь огарок або їхні карти були знаковані таким чином, що навіть у темряві вони відчували пальцями дзвінки, вина і жири».

Але поки темрява не настала, запам’ятаймо їх такими, як вони є. Вони грають у карти, заповнюючи життя очікуванням смерті та нескінченною монотонністю підкидного на двох – посеред спекотної куряви літа, на висохлій траві, під горіхом, де-небудь в околицях Бабадаґу, Орхеїв, Бая-Маре, Матезалки чи Коломиї.

2004

Безперечно, річки є благословенням цього світу. Або скажімо так: вони могли б стати цим благословенням, якби ми поводилися зі світом обережніше. Як усі зодіакальні Риби, я даю себе загіпнотизувати річковою водою, особливо влітку. Ні, озера мають свої відчутні переваги, озера – це так само прекрасно. Однак зараз мені йдеться про течію, про її пластичність і еластичність, про можливість пересуватися за водою і з водою, не кажучи про іншу, таку ж спокусливу можливість – долання її, річкової течії, спротиву. Перепрошую, якщо останнє здалося вам метафорою.

Це не Вроцлав, а Львів повинен би мати так багато річкової води, не Бресляу, а Лемберґ. Одне з найзабутіших Європою європейських міст з його завжди неочікуваними і досі недознищеними безцінними ландшафтними відкриттями виявилося позбавленим певного дуже притаманного європейській урбаністиці компонента – річки. А це означає – позбавленим мостів (справжніх – тих, що над водою), берегів, заплав, і корабельних пристаней, самих кораблів, водяних млинів, дамб, островів, каналів, а також тисячі інших принад, від яких аж голова йде обертом, а надто влітку.

Наслідком цього стала майже повна відсутність у Львові й інших складників річкового космосу – приблудних моряків, русалок, нереїд, сирен, водяних зміїв, потопельників, укритих лускою драконів і панцером черепах. Міська міфологія змушена сьогодні обходитися навіть без тритонів. Одним з найзухваліших проектів майбутніх перетворень міста є проект наповнити його річковою водою, відновити набережні й заплави, поступово розширити і поглибити русло та відбудувати всі вісімнадцять історичних мостів між правим і лівим берегами.

Насправді Львів має річку, але невидиму. Існують не надто добре перевірені свідчення всіляких пізньо-середньовічних краєзнавців-мюнхгаузенів про те, що за їхніх часів Полтва була судноплавною, в кожному разі якісь там рибацькі барки доходили нею до Львова аж від Балтійського (чому не Північного?) моря, і тогочасні гравюри на це натякають. Роль посередника виконував Буг (чи, може, все-таки Бог?), що його притокою й була (чи все-таки є?) Полтва. Про атлантичних вугрів, що їх у львівських околицях ловили голими руками, я свого часу написав трохи пісень.