Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Того разу мої знайомі художники – він і вона – привселюдно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжою кров’ю. Пам’ятаю надрізи в нього на спині і як вона по краплі збирала з надрізів цю його кров, як безбарвна рідина у пляшці починала забарвлюватися рожевим. А потім усе це було вилито до Дунаю зі староримського мосту. Ідея полягала в тому, що, ставши поживою для риб, ця криваво-горілчана суміш поплине дунайськими водами вниз, можливо аж до Чорного моря. І там її, наприклад, упіймають якісь чорноморські рибалки, а потім з’їдять. І таким чином Європа об’єднається в рибі.

Або те видіння у Словаччині, де ми мандрували горами. Місцина звалася Словацький Рай, хоч, як на мене, там рай усюди. Одного разу після семи- чи й восьмигодинного доволі виснажливого переходу над прірвами (тримаючись натягнутих над ними ланцюгів) ми врешті залягли у райську траву. Поруч протікав ручай, власне кажучи, мала річка, зеленувата й чиста, на дні було видно не лише кожен камінчик, але й кожну мушельку і піщинку. Там було невеличке заглиблення, таке собі плесо майже без течії, метрів на півтора углиб, і я побачив труп тоді ще не знаного мені чоловіка.

Він виринав на поверхню, себто ні – вже не виринав, а спливав, як спливають мертві рибини. Його було вбито позаминудої ночі, і тепер усе наше товариство пильно дивилося в його бік, напівлежачи у райській траві після тяжкого переходу. Всі дивилися – але бачив його тільки я. Так він став головним героєм мого роману. Як усі інші мої герої, він дуже любив воду, особливо річкову зеленаву. Цей колір діє на мене найпритягальніше. Тому я ніколи не забуду, який колір мала Влтава в околицях Праги у липні 1968 року, за місяць перед нашестям зеленого танкового кольору.

Річкового зеленого кольору очі були в Ади, героїні мого іншого роману. Її коханець, до речі, з-під зодіакальних Риб, зізнався, що «лягав у неї, наче в струмок». Тепер я, здається, вже знаю, звідки це могло взятися. Під час цілоденних карпатських переходів, дощенту вимучений серпневою спекою, я подеколи рятувався у струмках, лягаючи в них обличчям донизу. Вони на той час жахливо зміліли, у найглибших місцях вода не сягала навіть колін, тож насправді кохатися з нею можна було, лише поклавши обличчя на дно, зелене й дунайське.

Або, скажімо, цьогорічна середина травня – час, коли зеленого кольору в природі стає найбільше, а його відтінки ще не навіюють асоціацій з утраченим раєм. Ми пливли між двома берегами – лівим, німецьким, і правим, польським, поміж лісами, луками й пагорбами, переважно безлюдними, хоч на польському боці час до часу хтось усе-таки рибалив. Отоді на палубі й пролунало порівняння з Сибіром: ця порожнистість, цивілізаційна незаповненість. Добре, що цього не почув ніхто з поляків – вимовляти в їхній присутності слово «Сибір» все одно що влучати в зовсім інші асоціативні сплетіння.

Зате над Райном усього виявилося страшенно багато: міста, що без видимого дистанціювання переходять одне в одне, суміш готики з промисловими монстрами, постіндустріальне порозуміння природи з колишніми сталеливарними конструкціями, респектабельність Дюсельдорфа і Дуйсбурга, кельнський собор, мечеті, Аполінер, Меркатор, Африка, кораблі, катери, баржі, барки. З двох Європ саме та, яку недавно означено Старою, видавалась і насиченішою, й рухомішою. Якби не ці наметові табори уздовж берегів, ці розрізнені групи людей, що одягнутими вилежувались на сонці!

«Це бездомні, – пояснював голандець Ад, – з потеплінням вони висипають цілими комунами на береги Райну, життя в наметах на свіжому повітрі, в оточенні рідних і близьких людей, може здаватися цілком безтурботним. Але тільки може здаватися». Бездомність є ознакою передусім поета. Сенс його покликання полягає в тому, щоб ламати узвичаєне і бунтувати проти застиглості. Справжні поети не повинні мати сталого притулку і будь-яких прив’язаностей. Поезія – це струшування зі себе пут, жестикуляція, що нею здобувається визволення. Ось що відповів Адові не я, а Гайне.

Райн був річкою Гайне, а Одра – фон Кляйста. Потім вони помінялися річками, вкотре об’єднуючи Німеччину. Загалом поетів люблять пов’язувати з річками, або, дозволю собі сказати це в’їдливіше, прив’язувати до річок. Шевченко – це Дніпро, Пушкін – це Нева, Гоголь – це і Дніпро і Нева, а Целян – це Сена. Своїх поетів мусять так само мати Рона, Луара і Тахо. Цікаво, до якої з річок прив’язали більше поетів – до Райну чи до Дунаю? Дунай протікає через більшу кількість мов, тому його шанси здаються вищими. Хоч і Райн аж ніяк не обділений розмаїттям діалектів.