Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Але Дунай здається мені довшим, бо торкається навіть нас в Україні. Дунай – це ще одна версія інакших меж для Європи. «Країна, з якої я примандрував, – пояснював український поет Перфецький не зовсім обізнаній європейській еліті на початку 90-х років у Венеції, - означена зі сходу на захід чотирма великими ріками – Доном, Дніпром, Дністром і Дунаєм. Кожна з цих назв відлунює санскритським коренем дана, себто вода». До його спостереження можу додати таке: усі Чотири Ріки творять майже досконалу географічну симетрію.

Себто найсхідніша з них – Дон – тече зі сходу на захід, обидві серединні – Дніпро і Дністер – з півночі на південь, а найзахідніша – Дунай – із заходу на схід. З усього цього випливають щонайменше дві повчальні речі. Перша – що географічні мапи, згідно з ідеєю Найвищого Картографа, повинні бути і є витвором мистецтва з тільки їм притаманною метафорикою й метафізикою. Друга – що і ми в Атлантиці. В Україні немає ані краплі води, яка не належала б Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.

Росія в цьому сенсі значно амбівалентніша, і якби свого часу цар Петро не відігнав шведів від південного балтійського узбережжя, то могло статися й так, що Росія взагалі не мала б жодної краплі атлантичної води, крім як у витоках Дніпра. Звісно, на півдні вона має той самий Дон, а відтак ще й Кубань, але то вже дещо сумнівна Росія – козацька. А найбільша з річок європейської Росії, Волга, впадає вже у Каспій, себто взагалі до жодного океанічного басейну не належить. Чим не метафора окремої й нікому не належної (неєвропейської, неазійської) цивілізації?

Повертаючись до України: якщо річки – це справді кордони, то серед українських річок таким кордоном є Дніпро, найцентральніша і найбільша ріка. Це передусім кордон ландшафтів – пагорби з лісами, так звані гори на заході, себто на правому березі, і рівнина, степ або лісостеп на сході (лівий берег). При цьому Правобережжя є «культурно споконвічним», традиційно-аграрно-осідлим, а Лівобережжя, особливо в південній його частині, – колонізовано-номадичним, пролетарським, колишнім Диким Полем. Прояви цього роздвоєння, у тому числі й конфліктні, становлять сенс української невизначеності.

Себто за найвищим рахунком Лівобережжя не дає змоги Україні остаточно повернутися в європейський бік, а Правобережжя – у російський. При цьому обидва антиподи настільки тісно зрослися у вимірі повсякденно-життєвому, що про взаємно очікуване розлучення з перетворенням Дніпра ще на один кордон – державний – не може бути й мови. Залишається терпіти одне одного і поступово зростатися у всіх глибинні-ших вимірах. Те, що таке зростання насправді відбувається, не викликає в мене жодних сумнівів. Але те, як воно відбувається, викликає частий розпач.

А тому я повертаюся до річок, з яких усе починалося, – до Одри, до Райну. Перша з них виявилася польсько-німецьким державним кордоном. Ми рухалися на північ, за течією, нас висаджували меншими групами на протилежних берегах, ми заходили до міст і містечок. Хтось розпланував усе таким чином, Щоб ми якомога частіше змінювали береги і завдяки Цьому на собі відчули, якими прозорими стали нині кордони. Сторожові служби обидвох країн фактично заважали – навіщо новій, віднедавна такій об’єднаній Європі цей клятий контроль? Затримка виникала лише на мені.

Іноді я зумисне виривався поперед інших, аби заблокувати на кілька хвилин той безперешкодний письменницький марш. У моєму паспорті немає живого місця – стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвітлено). Звісно, це особливе відчуття – бути обмеженим у правах. Власне кажучи, той державний кордон на Одрі існує вже тільки заради нас, громадян Недо-Європи, аби ми не швендяли найвільнішим із континентів нештемпельованими. Я приємно здивований тим, що мене жодного разу не обшукали. Було так, наче впійману рибу знову кинути в річку.

В цьому сенсі над Райном було цілковите царство свободи. Гаразд, якщо вже не свободи в найширшому сенсі, то принаймні свободи пересування. Для письменника пересуватися – все одно що дихати, це вже навіть не професійний обов’язок, а маніякальна залежність. Щоправда, ми й державний кордон перетинали всього тільки раз, десь між Дуйсбурґом і Ніймеґеном. Отже, найкраща прозорість кордонів – це їх відсутність. Найкращий вірш – виправлений, переписаний і закреслений. Найкраща поезія – недомовлена. Найкраща пісня – недоспівана. Найкраща риба – невпіймана.