Юрій Андрухович - Диявол ховається в сирі

Все написане мною повище, було черговою спробою вдруге ступити в ту саму річку, проте в цьому випадку не в одну. Безперечно, річки є благословенням нашого світу, хоч іноді бувають прокляттям. І все ж зараз я про благословення. Добре, що річки є, що вони ділять – берег від берега, ландшафт від ландшафту, культуру від культури. Річки – запорука різноманіття. Але й добре, що річки єднають – ти кидаєшся сторчголов у зеленаву прозорість десь біля самих витоків і, невтомно розсікаючи опір води заміненими на плавники долонями, колись таки досягаєш гирла, дельти, затоки, Океану.

2004

Цей текст – мене дуже просили – має бути оптимістичним. Трохи схожим на передноворічні віншування народові та країні. Адже, як відомо, свято наближається. Хоча, з іншого боку, воно й без того, як відомо, завжди з нами.

Слово «час» у цьому тексті я завжди писатиму з великої – Час. Це зумовлено кількома причинами, найголовніша з яких любов.

Так от, я роззираюся навколо у пошуках сліпучої дійсності. Проте якось із нею не складається, попри всі мої зусилля. Як і попри те, що насправді в цій дійсності, зовсім поруч зі мною, з усіма нами, стільки позитивних героїв. Мені щастить знати багатьох із них особисто. Я йду на їхнє світло.

Це не іронія й не перебільшення – навколо мене і справді страшенно багато людей, без яких я не бачив би жодного сенсу в житті. Вони – вирішальний чинник мого, перепрошую на слові, яке може здатися формальним, патріотизму. Я прожив із ними вже понад пів життя – цілком достатньо для того, аби змінити якщо не власну країну, то бодай самого себе. Зрештою, припускаю, що друге тотожне першому.

І от переді мною він – Влод Кауфман, художник, волоцюга, ловець Часу, Рибо-Вино-Кур, легенда Львова й околиць (уточнення: десь і колись я зухвало написав, що околицями Львова є Решта Світу. Так іноді буває). Шістнадцять років тому ми познайомилися на одній із перших для мене артистичних гулянок. То була зустріч нового 1985 року, який і справді виявився новим, хоча тоді ніхто з нас ще не міг знати, що саме того року Час рушить з місця і почнеться Історія.

Так от, для мене він – безумовна Подія Року 2002-го. Він сам і його книжка – «Гра в гру» – грандіозний друкований проект, поза сумнівами чемпіон країни з «найновішого мистецтва» (навіть і не питайте, а що це таке). «Гра в гру» – це водночас і «авторський альбом митця», і «філософський трактат» про Час і його пластичність, і «документально-мемуарний блокбастер», і «химерний роман», і «взагалі епос», і «квінтесенція ритуальних дійств», і передусім – гра. У зв’язку з чим усі попередні означення я змушений був камуфлювати лапками.

Це потрапило в мене, ніби в десятку. Останнім часом я шукаю в улюблених книжках не однієї, а кількох книг одразу. Найголовніше – щоби вона не вичерпувалася наскрізним прочитанням зліва направо (як і справа наліво). Щоби вона мала в собі безліч таємних закамарків, внутрішніх проваль і провалів, щоб усе в ній – і душа, і тіло, й одяг, і нумерація з рубрикацією – було прекрасним, себто особливим і дивним. Таким, як воно є у «Грі в гру».

Тому це дуже дорога – у безпосередньому сенсі – книга. І тому Влод Кауфман переважно її дарує. Отже, виходить, це нібито гра для своїх, але так, мабуть, і повинно бути – своїх у нас, за моїми приблизними підрахунками, щонайбільше відсоток від усього народонаселення, а це таки чимало.

Неуникненною є спокуса окреслити цю книжку як підсумкову. Десятиліття мистецького об’єднання «Дзиґа», отже, можна розглядати як десятиліття самого Кауфмана. Тут одразу напрошуються всілякі втерті словосимуляції на кшталт «творчий доробок» чи «the very best of». Формально книжка, точніше її головна, без передмови та глосарію, частина, розбита на 12 розділів – за кількістю місяців, а ті, своєю чергою, кожен на 30 чи 31 сторінку, що в сумі дає 366 – за кількістю днів у високосному році. В такий спосіб книжка зациклюється (в доброму розумінні) на Часі. Бо вона і являє собою не що інше як геніальний його, Часу, зліпок. Або згусток. І це згусток саме нашого Часу, пережитого та здобутого. Ба більше – вона і є безпосереднім підтвердженням того, що Час насправді існує, хай там як дехто намагався його зігнорувати чи принизити.

Знову ж таки формально її можна окреслити як, наприклад, «звіт про найголовніші синтетичні мистецькі дійства/провокації, влаштовані громадянином В. К. за період із серпня 1993 по серпень 2002 р.». І сам по собі він вражає. Щойно береш до рук цей вагомий томище, цей ледь не фоліант, як раптом починаєш усвідомлювати, яка це насправді величина – той, кого ти вже шістнадцять років знаєш нібито як облупленого, як Шуру, Кайфмана, Кодершака, іноді Кірмана, чудового супутника, компаньйона і спів… як там українською «собутыльник»? – ага, ну так, – співрозмовника. Свого Часу ви щось робили разом – вірші, прозу, обкладинки, запрошення на вистави, самі вистави, розписували стіни будинків, подорожували і чаркувалися. Й от щойно тепер ти усвідомлюєш, хто увесь цей Час насправді був (або й не був) перед тобою!