Мирослав Дністрянський - Геополітичний тиск Росії та українські перспективи

Системна деструктивна геополітика Росії щодо України не могла не мати наслідків. Одним з кульмінаційних моментів такого геополітичного тиску стали президентські вибори 2004 року. Російські політтехнологи, залякуючи російськомовних українців радикальним націоналізмом, який контрольовані засоби інформації приписували В. Ющенку, і використовуючи всі інші можливості адмінресурсу, зуміли спровокувати на засадах російського націоналізму своєрідну політичну мобілізацію значної частини етнічних росіян, втягуючи у цей рух (як нібито загальнорегіональний) і значну частину русифікованого етнічно українського населення. Це призвело до гострого політичного зіткнення, в результаті ще більше поглибивши регіонально-політичну диференціацію. І якщо до того часу помітними були переважно лише регіонально-історичні відмінності, то в результаті цілеспрямованих дій уже з’явилися регіонально-політичні суперечності. Особливо штучно нагніталося регіональне протистояння по лінії: НАТО чи Росія, державна мова українська чи українська і російська.

Політичні сили, які прийшли до влади в результаті «помаранчевої революції», так і не зуміли оцінити рівень небезпеки зовнішніх та внутрішніх загроз, не скористалися величезною кількістю переваг і можливостей для нормалізації внутрішньорегіональних взаємин, українського культурного піднесення та протидії геополітичному тиску Росії, який продовжував наростати. Тобто, всебічна і цілеспрямована політика щодо зміцнення цілісності України фактично не проводилась як до 2005 року, так і в наступні роки. Як, зрештою, і не було обґрунтовано стратегію розвитку країни, її основні ідеологічні засади як національної держави європейського типу, що постала внаслідок реалізації українським народом свого права на самовизначення і забезпечує усім громадянам рівні права, а етнонаціональним меншинам — право на збереження та збагачення своєї культурної самобутності. Нове керівництво так і не зуміло донести до громадян необхідність поєднання регіональної самобутності та загальнодержавної культурної ідентичності, інтегруючим ядром якої і є українська мова та культура. Україномовне середовище в інформаційній сфері продовжувало звужуватись. Єдиний аргумент, який використовувала влада — «українську мову треба знати, бо вона державна», викликав і єдину реакцію — «давайте зробимо державними чи офіційними інші мови». В результаті центральна влада або усувалася від активної регіональної політики, або робила помилкові кроки, а опозиційні політичні сили в кон’юнктурних інтересах, насамперед задля збереження спекулятивного впливу на електорат, постійно провокували регіональне протистояння. Політику свободи слова, яку реалізувала «помаранчева влада», було перетворено в свободу антидержавної та українофобської пропаганди разом з цілеспрямованим формуванням міжрегіональних антагоністичних стереотипів. Розбрат в президентському оточенні, гостра боротьба за владу на самознищення між президентом та урядом, практична бездіяльність у багатьох сферах призвели до катастрофічної втрати підтримки серед населення, що забезпечило Росії нові плацдарми для подальшого геополітичного тиску, успішно поєднаного наприкінці 2008 — на початку 2009 року з газовим шантажем. Окремі різкі демарші з боку української влади, зокрема щодо вторгнення Росії у Грузію, аж ніяк не зміцнювали українські позиції.

Такий розвиток подій не міг не завершитися перемогою проросійських політичних сил на президентських виборах 2010 року. Нові тактичні перемоги Росії (включення в уряд безпосередньо з ініціативи російського керівництва відомого расиста-українофоба Д. Табачника, продовження терміну перебування Чорноморського флоту Росії в Севастополі, розмови про нову союзну державу) викликали в українських патріотичних колах і загалом велику тривогу щодо перспектив збереження української державності. Але на риторичне запитання: «Чи вдалося Росії досягти стратегічних геополітичних цілей щодо України?» — ствердну відповідь давати передчасно. Справді, російські великодержавницькі сили зуміли створити внутрішні бар’єри на шляху консолідації українського суспільства, заблокувавши водночас різні напрями поступального розвитку. Однак водночас в Україні відбувалися й відбуваються об’єктивні природні процеси у напрямі збереження національно-державної самобутності, дуже повільно, але все ж формується певний потенціал громадянської протидії експансіонізму з боку Росії, особливо у середовищі журналістів, зростає воля до збереження цілісності й незалежності. Попри перші відверто проросійські кроки, теперішнє керівництво України у взаєминах з Росією зайняло більш прагматичні позиції. І хоча сподівання на еволюцію президента В. Януковича в національно-демократичному напрямі є невеликими, навіть у порівнянні з Л. Кучмою, певні надії можна покладати на економічний прагматизм окремих менеджерів команди президента та бізнесменів Партії регіонів, які розуміють, що все більше зближення України з Росією означатиме і поглинання їхніх економічних активів та переваг. Окрім того, Росія через свої величезні економічні проблеми, навіть за великим бажанням не може іти на поступки українському бізнесу, а тому логічними є сподівання на економічне сприяння з боку Заходу. З огляду на це українське керівництво задекларувало курс на європейську інтеграцію, що засвідчило водночас і провал певних російських геополітичних ілюзій, викликавши роздратування і на рівні найвищого російського керівництва. Виникає і низка суперечностей щодо формули ціни на газ для України, транспортування нафти і газу в Європу, будівництва «Південного потоку» та ін.