Мирослав Дністрянський - Геополітичний тиск Росії та українські перспективи

Активний інформаційний наступ розпочала Росія і проти трактування історичних подій в українських підручниках історії з позицій українського державотворення. Усі історичні екскурси, за задумом російських політтехнологів, мали підтверджувати єдність історичного процесу в межах колишнього СССР, брак будь-яких суперечностей і навіть відмінностей між Україною та Росією. Така постановка питання мала включати і нападки на український національно-визвольний рух та усіх його лідерів, починаючи від гетьманів І. Виговського та І. Мазепи. З цією ж метою подавався й різноманітний негатив стосовно Галичини як одного з основних осередків української історичної пам’яті та державницьких традицій. Основну роль в геополітиці історичної пам’яті, враховуючи обмаль позитивних прикладів, мала виконати доведена до істерії пропаганда «общей победы» в часи Другої світової війни, що, враховуючи віддаленість цієї події (минуло уже понад 65 років), досягалось доволі легко. При цьому згадки про роль СССР у посиленні німецького нацизму впродовж 30-х років XX століття, усі суперечності початку війни, величезні людські втрати вважались недоречними, а у деяких аспектах й некоректними. Так само активно нав’язувалися й совєтсько-російські методологічні підходи до розуміння процесів формування території України, лише окремими прикладами яких є: 1) абсолютизація історично-географічних відмінностей, за якою постійно наголошувалось і наголошується на нібито штучності об’єднання регіонів України в межах єдиної державної території (мовляв, це заслуга Й. Сталіна і М. Хрущова), відсутності об’єктивних історично-географічних передумов її цілісності; 2) гіперболізація поліетнічності і полірелігійності України, яка мала б також закладати уявлення про величезні, майже «культурно-цивілізаційні відмінності», іманентні міжрегіональні суперечності, а відтак і обмежені перспективи. Причому ці методологічні підходи так настирливо вмонтовувались у свідомість суспільства, що про українські «культурно-цивілізаційні суперечності» заговорили навіть деякі політичні діячі з національно-демократичного табору. Насправді, об’єктивне відтворення усіх історично-географічних передумов засвідчує, що Україна як держава має інтеграційний (складений) характер лише в тому сенсі, що різні її регіони у минулому були у складі різних держав (такий самий історично складений характер мають, наприклад, Польща, Румунія, Болгарія та деякі ін.), але за основним чинником формування європейських держав, етнонаціональним, Україна — це цілісна, єдина країна, приблизно 95 % державної території якої — ареал переважаючого розселення державоформуючої української етнічної нації. Тому основним чинником, який визначив об’єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, абстрагуючись від того, яким шляхом це здійснено, була географія етнічних українців, право українського народу на самовизначення на своїй етнічній території, соборницькі орієнтири українських політичних еліт. І на сьогодні саме географія українського народу та його тісні зв’язки з іншими етнічними групами в окраїнних частинах території є основою геополітичної цілісності України, чого, на жаль, через методологічну обмеженість та ідеологічну заангажованість, ніяк не може збагнути більшість українського політикуму. Так само етногеографічні реалії якраз не дають підстав для висновків про загальнорегіональну поліетнічність України, адже поліетнічність держави, тим більше її багатонаціональність, визначається не наявністю окремих представників етнічних груп, а множинністю ареалів розселення автохтонних етнонаціональних спільнот та їхньою суттєвою демографічною вагою. З огляду на це, поліетнічний чи двоетнічний характер мають лише порівняно невеликі ареали державної території України (Крим, Південна Бессарабія, Донеччина). Причому частка етнічних українців становить понад 80 % у 17 регіонах з 25, ще у чотирьох — понад 70 % і лише в одному, Автономній Республіці Крим — меншість

І загалом Україна має значно більше об’єктивних історично-культурних підстав цілісності порівняно не лише з Росією, але й з багатьма стабільними й успішними європейськими державами, важливо лише їх знати та використовувати у державній регіональній політиці.

Одним з напрямів підривної роботи, спрямованої на дезінтеграцію України, є підтримка російським політикумом різних проявів сепаратизму, особливо у Криму. Причому це стосується не лише надання всебічної допомоги антиукраїнським організаціям, але й активне підбурювання до сепаратизму різних маловпливових середовищ зокрема, закарпатських русинських груп. Попри відносно незначний розмах сепаратистських рухів, російські засоби масової інформації намагаються усіляко підвищити їхнє значення та можливості. Але, здійснюючи подібні недружні кроки, російські політичні еліти мусять врахувати, що, попри уявну геополітичну слабкість, Україна має більше природних підстав цілісності, ніж Росія, а тому такі дезінтеграційні щодо України дії можуть обернутися проти самої Росії, яка, незважаючи на свій гігантоподібний вигляд, є дуже вразливою щодо процесів внутрішнього територіально-політичного розпаду.