Мирослав Дністрянський - Геополітичний тиск Росії та українські перспективи

Разом з тотальним ідеологічним натиском з початку ХХІ ст. всеохопного системного характеру набув геополітичний тиск Росії на Україну в зовнішньополітичній та економічній сферах з використанням і прямих провокацій (події навколо острова Тузла восени 2003 року), і різноманітних економічних важелів. Залежність України від постачань газу з Росії, особливо питання ціни за газ, стали основою й політичного впливу на українське керівництво. З цією метою усіляко нав’язувався і проект ЄЕП (Єдиного економічного простору). Водночас Росія робила різноманітні кроки, щоб обмежити свою залежність від транзиту газу територією України, розробляючи варіанти побудови обхідних газопроводів та пропонуючи різні схеми приватизації української газотранспортної системи. Зміцнюючи свої економічні позиції в Україні через приватизацію великої кількості українських підприємств, Росія намагалася усіляко зменшити обсяги українського імпорту, встановлюючи різноманітні митні та інші обмеження.

Одним з основних напрямів геополітики Росії щодо України стало формування і підтримка залежних політичних сил та політиків. Якщо до початку ХХІ ст. російські геополітичні еліти розраховували насамперед на проросійські орієнтації КПУ, то в наступний період найбільшу ставку зробили на Партію регіонів, ПСПУ та деякі регіональні політичні угруповання, зокрема кримські. В цьому контексті активна пропаганда усіх імперських геополітичних проектів (і євразійської, і слов’янської, і радянської, і православної єдності) поєднувалась із цілеспрямованою протидією будь-яким західним впливам. В культурно-інформаційному аспекті Росія зайняла особливо жорстку позицію щодо збереження в Україні привілейованих позицій російської мови, керуючись принципом: «пределы распространения русского языка — это границы нашего Отечества». Таким чином, реалізувалась геополітична стратегія перетворення України у другу культуроросійську державу з тим, щоб мати вагомі аргументи для наступних політичних інкорпораційних дій.

Користуючись тим, що Україна фактично не здійснювала державної політики в інформаційно-культурній сфері, Росія швидко зуміла відновити у багатьох засобах масової інформації, особливо на телебаченні, неоколіальні взаємини, наповнюючи ефір різних українських телеканалів більше ніж на половину російською культурно-інформаційною продукцією. Причому за різними компрадорськими схемами українські телеканали почали з початку ХХІ ст. робити значні інвестиції в створення російських телесеріалів, концертних програм. Подібні відносини було сформовано в пресі, книговиданні. Інформаційно-політичні середовища нав’язали суспільству бачення структури українського етнокультурного середовища не в розрізі етнонаціональних спільнот і груп, а крізь призму поділу країни на україномовне і російськомовне населення, що істотно послаблює позиції української нації та української культури в Україні. Згідно з таким поділом і російськомовні українці, і російськомовні євреї, і російськомовні росіяни, і російськомовні вірмени, казахи, узбеки та ін. російськомовні групи творять нібито одну етнічну спільноту, що цілком суперечить усім етногеографічним реаліям. І відповідно зв’язки між російськомовними українцями і україномовними українцями за такою схемою мали би бути слабшими, ніж, наприклад, між російськомовними українцями і російськомовними вірменами, що також не відповідає дійсності. За цими хибними методологічними підходами стоїть і відповідна культурно-інформаційна політика, спрямована на розкол єдиного етнічно українського середовища на дві антагоністичні групи — україномовну і російськомовну. А спроби створення інформаційних передумов для природної реінтеграції етнічних українців з рідною українською мовою в україномовне культурне середовище демагогічно трактуються як насильство і порушення прав людини.

Усіма засобами російські політики добивались збереження різних об’єднань (релігійних, культурно-інформаційних, економічних, громадсько-політичних), а також усіх зв’язків та подій, які у той чи інший спосіб асоціювались з Росією, єдиною великодержавою. В численних телесеріалах, що їх безперервно транслювало і транслює українське телебачення, було відновлено активну пропаганду російського патріотизму як на прикладах з совєтської історії, так і на прикладах нещодавних конфліктів на Кавказі. Великими накладами почали друкуватися в Росії псевдонаукові праці, які містили і містять різні спекуляції щодо походження та самобутності української нації (від повного заперечення до нібито лише сумнівів у її єдності з посиланням на різні історично-політичні передумови, зовнішні впливи). Причому, якщо за такою методологією розглядати походження російського народу, то знайти об’єктивні етнічні підстави цілісності росіян і підтвердити їхній слов’янський характер було б узагалі неможливо, з огляду на багатокомпонентний характер російської етнічності (і угрофінський, і тюркський субстрати, і високий рівень татаризації часів Золотої Орди, і поглинання асимільованих сибірських татар, поволзьких та інших народів). Однак, враховуючи наявність єдиної російської самосвідомості, заперечувати цілісність російського народу було б нерозумно. Водночас ще більше підстав є для того, щоб відповідні висновки зробили російські ідеологи стосовно української ідентичності.