Мирослав Дністрянський - Геополітичний тиск Росії та українські перспективи

Однак, попри окремі агресивні зовнішньополітичні випади, ідеологічні диверсії, геополітичний тиск Росії на Україну впродовж 90-х років ХХ ст. загалом мав несистемний та фрагментарний характер. Одним з небагатьох позитивних моментів на цьому етапі взаємин було те, що російським політичним лідерам, насамперед Б. Єльцину, все ж вистачило здорового глузду не протидіяти збройно відокремленню України, що, разом із збереженням певного рівня компліментарності, може бути сприятливою передумовою уникнення прямих конфліктів і надалі.

Ситуація докорінно змінилася з утвердженням в Росії, починаючи з 1999 року, авторитарного режиму В. Путіна, якому вдалося призупинити дезінтеграційні процеси в самій Росії і відновити політику жорсткої централізації та пошуку перспектив «збирання земель колишнього Радянського Союзу». Ключовим моментом у цьому процесі стало збройне відновлення у 2000 році контролю центральної російської влади у Чечні, що супроводжувалось великими людськими втратами з двох боків. На наступному етапі керівництво Росії обмежило повноваження усіх національних республік та призупинило діяльність громадсько-політичних організацій, що виступають за національно-державне самовизначення. Істотно почала змінюватись й офіційна ідеологічна пропаганда на сусідні держави, у тому числі й на Україну. Симптоматичним моментом у цих трансформаціях стало те, що розпад Радянського Союзу офіційно було визнано найбільшою трагедією ХХ ст. Поступово відбувалась консолідація усіх ідеологічних течій (і лівих, і правих, і євразійців, і націоналістів) на великодержавницькій основі. Заговорили навіть про необхідність «ліберального російського імперіалізму». Таке відродження великодержавницької ідеології і великодержавної політики російський письменник О. Проханов пафосно назвав «метафізичним законом Росії». Замість ідей «євразійської спільності», «євразійської імперії», які були малозрозумілими для широкого загалу і росіян, і проросійськи налаштованих громадян України, а в деяких аспектах ішли врозріз з уже поширеними поглядами про месіанську роль Росії в слов’янському світі, на перший план знову було піднято офіційну доктрину царської Росії про єдиний російський народ як поєднання великоросів, малоросів та білорусів, що в геополітичному вимірі мало засвідчити і необхідність об’єднання в єдину російську державу і України, і Білорусі. Для посилення аргументації у свої великодержавницькій пропаганді найбільш просунуті російські ідеологи почали застосовувати і деякі модерні західні доктрини, зокрема т. зв. «цивілізаційну парадигму». Але якщо на Заході, виділяючи, наприклад, західну християнську цивілізацію, східну християнську цивілізацію, ісламську цивілізацію тощо, розуміють їх як широкі і неоднорідні історично-географічні смуги з певними спільними культурно-ментальними цінностями й стереотипами, але за якими не стоїть конкретна ідентичність, то в російській великодержавницькій ідеології цю концепцію препарували в іншому контексті: мовляв, треба говорити не про східну християнську цивілізацію, а російсько-православну, і вона не охоплює окремі народи, а є єдиною спільністю, а значить за такою єдиною великою спільністю має стояти і єдина велика держава. Очевидно, що в такій постановці питання в саме поняття «російсько-православна цивілізація» вкладали претензії Росії і на весь православний світ. До подібних обґрунтувань залучили й церковні кола. Зокрема, В. Гундяєв висунув проект «Руського Міра», також спрямований на відновлення Російської імперії як оновленої наддержави, ідеологічними підвалинами якого є історичні («общая история», «общая победа») та релігійні міфологеми («общая религия», «общая духовность»), які знову ж таки навіть не залишають місця для культурної та політичної ідентифікації українців та білорусів. Причому, В. Гундяєв, використовуючи своє становище як патріарха Російської православної церкви (РПЦ), упродовж 2009–2010 років безпосередньо здійснював активний психологічний тиск на деякі політичні кола України проросійської орієнтації з метою практичної реалізації свого геополітичного проекту та прагнучи обмежити і до того вузьку автономію Української православної церкви Московського патріархату.

Отже, на всіх ідеологічних рівнях російська пропагандистська машина почала «доводити» великі соціально-економічні переваги імперій, мовляв, і майбутнє світу за імперіями, безпідставно трактуючи ці положення як нібито закони геополітики («закон просторової експансії», «закон формування континентальних імперій»). Насправді ці твердження — не обґрунтовані наукові положення, а лише установки великодержавницької геополітичної свідомості, які суперечать реальним тенденціям, адже ХІХ — ХХ ст. супроводжувались розпадом поліетнічних імперій. Так само попри різні інтеграційно-глобалізаційні проекти щодо зменшення ролі національних держав, їхня кількість лише зростає, як і зростає кількість політичних рухів за створення таких держав. Отже, закономірною якраз стала тенденція до збільшення суб’єктів на політичній карті світу і відповідно до зменшення їхніх розмірів. З іншого боку, все більш помітною є соціальна неефективність великодержав імперського типу, зумовлена великими витратами на утримування багатоступінчастого бюрократичного апарату, величезними диспропорціями у зв’язках «центр — периферія», в результаті чого відсталою глушиною стають великі віддалені від центру простори. Український економіко-географ і геополітик П. О. Масляк в цьому контексті навіть обґрунтовує закономірність зниження ефективності соціально-економічної освоєності територій держав відповідно до зростання їхніх розмірів.