Ярослав Дашкевич - Подзвінне операції “Вісла”

Розглядаючи ставлення польської преси до українського питання в Польщі, історик та журналіст, редактор місячника „Arcana“ Анджей Новак скаржився на згаданій краківській конференції 4 квітня1997р., що в пресі, мовляв, складалася непропорційна ситуація, бо найпочитніші ґазети друкують матеріали, прихильні до українців і навіть говорять про польські злочини. А відмовляються друкувати антиукраїнські статті. Тому, за Новаком, виникає „ситуація нерівноваги“ і „однобічність“, яких треба уникати. Треба віддати належне найпоширенішій польській пресі (а вона є високого рівня, без сумніву), яка намагається займати об’єктивну позицію. Також відчуваючи пульс епохи. Але не все є таким рожевим. Хоча україножерна католицька ґазета „Слово“ перестала виходити, її майже автоматично замінила посткомуністична „Трибуна“. Один з найпопулярніших у Польщі тижневиків „Політика“ вмістив 12 квітня ц.р. нотатку про Конґрес українців Польщі у своїй хроніці аж на передостанньому двадцятому місці, після однієї кримінальної справи і перед некрологом. Це про дещо говорить. Та й основне, на що звернув увагу тижневик, це формула „прощаємо і просимо прощення“. Антиукраїнські походи не припиняють правоекстремістичні „Szczerbiec“ та „Falanga Torunska“. Так що статті антиукраїнського змісту не зникають і „ситуація рівноваги“ не надто порушена.

Явну ж „ситуацію нерівноваги“ створюють спеціальні вітрини і відділи в книгарнях, в яких щедро представлено видання про польські Львів, Вільнюс та Східні Креси. При читанні такої літератури складається враження, що саме там, а не в Центральній Польщі, перебуває дух і б’ється серце правдивого поляка. Тому з великим успіхом відбувається збір коштів на екранізацію „Оґнєм і мєчем“ за Генриком Сєнкевичем, хоча антиісторичність і фальсифікаторство його роману не є секретом. Тому на роль Богуна призначають актора, якого амплуа є ролі бандитів та вбивців. А ще є український тризуб, пробитий польським орлом, у римо-католицькому костьолі в Перемишлі та багато, багато свідчень ксенофобії й шовінізму. Є ще забуття 6 мільйонів поляків, які загинули від рук німецьких окупантів під час Другої Світової війни, і постійне пригадування хай навіть 80 тисяч тих поляків, які загинули в цей же час від рук українців на українських землях. Варто вдуматися в пропорції жертв. Німців повинні б ненавидіти понад 70 разів більше, ніж українців. Але так не є. Є ще результати примусової асиміляції українців — ті, що під тиском стали перекинчиками та примусили своїх дітей забути про українське коріння. Виникла катеґорія криптоукраїнців, які, побоюючись ксенофобного оточення, „на людях“ говорять лише по-польськи і всіма способами намагаються замаскувати свою українськість. В такий спосіб було розтоптано людську гідність значної частини українців у Польщі. У польському суспільстві помітні певні зрушення. Але воно в цілому не хоче розуміти і визнати свої помилки, свій імперіалізм, колоніалізм стосовно українців. Воно хоче лише покори і прохань прощення. У польському суспільстві, поки що, немає розуміння того, що і на Волині, й на інших українських землях поляки були лише окупантами і колонізаторами — і що як такі вони програли політично, мілітарно і морально. Культивування ненависти до українців за програну — це хвороба суспільства, яку треба лікувати. Ліки в руках польської політичної й інтелектуальної еліт. Бо лише вони можуть допомогти ламати психологічний бар’єр, який наростав століттями, і який вони переважно зміцнювали, а не руйнували. Треба сподіватися, що офіційні контакти між Польщею та Україною (візит президента Польщі до Києва у травні 1997 р. і підписання ряду угод та інших документів), які розвиваються цілком задовільно, поступово впливатимуть також на стан умів суспільства. Правда, „залишаючи минуле історикам“, обидва президенти одночасно виступили інтерпретаторами (не дуже вдалими) цього минулого, а словесної формули „просимо вибачення“ у наш час вже замало. Існує певний, питомо польський комплекс: уявлення про те, що Україна не зможе існувати, жити, розвиватися при неприхильному або ворожому ставленні до неї польського суспільства. Зможе. Бо Польща не є „номер 1“ в українських зовнішньополітичних проблемах. А плекання ненависти йде лише на шкоду самій Польщі й польському народові.

Доки в Польщі діятиме подвійний алґоритм мислення — один для „нас“, поляків, а інший для „них“, українців, доти польське суспільство не буде готовим до рівноправного і плідного діалогу зі суспільством українським. А такий діалог і нормалізація надзвичайно потрібні. Це вимога часу, який ми переживаємо.