Ярослав Дашкевич - Подзвінне операції “Вісла”

Ці українки, фотографуючись ще не знали, що завтра почнеться „Вісла“…

Колишній міністр внутрішніх справ Антоні Мацєревич (тепер в опозиції; представник правого, дехто вважає — крайньо правого, Руху Відродження Польщі, РОП): „Польська держава повинна справедливо компенсувати кривди Другої Світової війни. Однак не можна допустити до ситуації, при якій компенсацію мали б отримати спершу позбавлені комуністами польські громадяни інших національностей, а лише опісля — також позбавлені майна — поляки“ (цитую за газетою „Zycie“). З таким проявом національного егоїзму дискутувати досить просто. Україна, попри свій дуже важкий економічний стан, дає фінансову допомогу своїм громадянам кримськотатарської, а також грецької, вірменської, болгарської національностей, хоча ця ж Україна не має жодного стосунку до депортації кримських татар та інших меншин (а Польща ж до депортації українців стосунок має!) — її здійснила Росія, що не дає жодної компенсації. Хоча цілком оправданою є вимога, щоб український уряд пам’ятав також про депортованих українців. Думаю, крапки над „і“ поставив у інтерв’ю „Gazecie Wybоrczej“ віцемаршалок сейму Марек Боровський (Союз Демократичної Лівиці): „Поки що не бачу шансу, щоб сейм засудив операцію „Вісла“ (пригадую, що сенат засудив операцію „Вісла“ ще 3 серпня 1990 р. — Я.Д.). Операція була наслідком, а не причиною певних подій. Не так, як сталінська політика денаціоналізації, коли переселювали цілі невинні народи. Ці українці не були народом спокійним і тихим, тогочасна влада мусила щось робити, реаґувати“. Як бачимо, польські посткомуністи нічим не різняться — в ставленні до українців — від своїх комуністичних колеґ з-перед 50-ти років. Боровський не хоче знати історії, бо між сталінською депортацією народів Росії і комуністичною депортацією народів Польщі стоїть знак рівняння по лінії принципу колективної відповідальности, засудженого цілим цивілізованим світом. Смішно слухати, що операція „Вісла“ з розпорошенням українців на великих територіях не була розрахована на денаціоналізацію й етноцид, бо цим займався, нібито, лише Сталін.

Як бачимо, на практиці до нормалізації польсько-українських стосунків — у світлі 50-річчя „Вісли“ — з точки зору відомих польських політиків ще далеко. А польська влада не думає реально загладити злочин операції. Про, м’яко кажучи, нерішучість польських істориків я вже згадував. На німецько-польсько-українському форумі „До 50-річчя операції „Вісла“. Від важкої історії до одвертого обміну молоддю“ 4 квітня 1997 р. у Кракові відомий історик Ришард Тожецький відстоював думки, що, нібито, існувало політичне рішення, ухвалене III конференцією ОУН у лютому 1943 р., про ліквідацію польського населення на західноукраїнських землях; що операція „Вісла“ здійснювалася за командою з Москви; що депортація українців Закерзоння була викликана мілітарною необхідністю. Все це — без підтвердження історичними джерелами. Польські історики, майже як правило, іґнорують українські історичні праці та уникають наукової дискусії з автентичними документами в руках. Запрошення до зіставлення своїх та українських наукових поглядів відкидають. Найновіший приклад. 15–16 травня 1997 р. Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича Національної Академії Наук України та Львівський університет ім. І.Франка провели у Львові конференцію „Депортації українців та поляків: кінець 1939-початок 50-х років (до 50-річчя операції „Вісла“)“. У ній мали взяти участь такі польські спеціалісти, як А.Айненкель, С.Ячинський, М.Папєжинська-Турек, В.Серчик, С.Стемпєнь, Р.Тожецький, Р.Щигєл. Ні один з них на конференцію не приїхав, хоча їх дуже чекали. Бойкот не є ні науковою дискусією, ні науковою відповіддю. Тим більше, що українські історики лише відносно недавно отримали змогу писати і говорити одверто. Таким чином, предметна наукова дискусія істориків, по суті, лише повинна початися.

Можна зрозуміти, що польські історики є у дуже складному становищі: між історичною правдою, що може бути лише одна-єдина, і патріотичним обов’язком, який чомусь не завжди ототожнюють зі справедливістю і, знову, з історичною правдою. Але завдання позбавити власну громадськість позаісторичних мітів, здається, дуже важливе і невідкладне. Правда, це завдання не єдиних лише істориків. Задля об’єктивности слід відзначити, що й з українського боку працюють фальсифікатори історії, які шляхом пристосуванства намагаються — за дуже давньою традицією — не втрачати „панської ласки“. Академік Ярослав Ісаєвич, для прикладу, керуючи засіданням II Міжнародного наукового семінару „Польсько-українські стосунки в роках Другої Світової війни“, що проходив 22–24 травня 1997 р. у Варшаві, наклав кляп на уста тих українських істориків, які намагалися розглядати польсько-українські відносини у причиновому зв’язку. До тем, на які академік наклав табу і які були вилучені з наукової дискусії, увійшли наприклад: польські пацифікації українських земель напередодні війни, винищення польською стороною українського населення Холмщини, Волині, Східної Галичини, Закерзоння саме в роки війни і зразу ж після неї, межі української етнічної території на 1939–1945 рр. і те, що Україну — також під час війни — позбавили двох стародавніх княжих — королівських столиць Перемишля і Холма. А замовчування проблем — це, як відомо, один з найяскравіших проявів фальсифікації. Між прислужництвом та науковим підходом до важливих питань дуже важко знайти щось спільне. Ледве чи помагають у таких випадках ті високі наукові титули.