Ярослав Дашкевич: Подзвінне операції “Вісла”

З точки зору історика, справа Волині була логічним наслідком подій попередніх двох десятиріч. Не повторюючи історію польсько-українських протиріч 20-30-х рр., необхідно погодитися з тим, що польське панування на Волині мусило бути жахливим, якщо викликало такий спалах насильства. Так само як жахливими були німецьке гітлерівське і російське комуністичне панування, що розпалили пекло. Ми мусимо дотримуватися хронології подій і мусимо погодитися, що польський терор на Холмщині ще у 1941–1942 рр. став тою запальною іскрою, яка викликала вибух і спалах міжетнічного насильства. Кваліфікувати його інакше як польсько-українську війну важко. Як польсько-українську війну типу «війни сіл», що покотилася через Югославію в часах, формально, німецької окупації. Як війну безжалісну, безмежно криваву і зайву та непотрібну як для польської, так і для української сторін. Незайву та потрібну для двох інших гравців — німецького та російського. Останній на послугах мав ще й німецького райхскомісара, радянського аґента Еріха Коха (про його відповідальність та взагалі німецьку відповідальність за волинські події якось ніхто не згадує). Польська сторона, слід сказати відверто, була дуже недалекоглядною, беручи допомогу з німецьких та російських рук і віддаючи на поталу десятки тисяч своїх комнаціоналів. Жорстокості волинських подій, що незабаром стали також східногалицькими — з українського боку — можуть мати пояснення, але не можуть мати виправдання. Так само як не можуть мати виправдання жорстокості з польського боку. Думаю, що визначення, яке дав видатний бандерівський діяч та військовий історик Лев Шанковський для польсько-української війни 1942–1944 рр. — «непотрібний третій фронт» — дуже добре визначає суть справи.

Незважаючи на велику літературу, переважно польську і, як правило, малонаукову про справу Волині, досі залишається нез'ясованим ряд принципових питань. Не було опубліковано документи польського лондонського уряду часів Владислава Сікорського і Станіслава Міколайчика, а також Головного Командування АК про т. зв. вирішення українського питання (на українській землі, до речі). Яким чином 27 дивізія АК опинилася на Волині? Як виникли: операція «Бужа» (похід, зрештою розгромлений УПА, відділів АК з Люблінщини на Львів 1944 р.), спроби захоплення Львова («Przedwiosnie») і Вільнюса перед приходом російських т. зв. радянських військ? Хто висував безвідповідальну концепцію збереження польського «стану посядання» на українських землях? Хто пропаґував і намагався здійснювати тактику «доконаних фактів»? За чиїм наказом польські села Волині й Східної Галичини підтримували червоні рейди на Волинь, у Галичину, в Карпати, де т. зв. радянських партизан винищили відділи УПА? Хто конкретно з польського боку несе велетенську відповідальність за такі самовбивчі дії? (Не публікувалися, до речі, також відповідні німецькі та російські документи). Польська історіографія досі не з'ясувала тла пружин усіх цих подій, не визначила персональних винуватців. Чому лондонський уряд, який, без сумніву, мав набагато більший політичний досвід від «безурядових» українців, не хотів реалістично підходити до ситуації? Як можна було провокувати бої в Холмщині й на Волині, на українській етнічній території, при абсолютній перевазі українського населення? Що довело до такого засліплення? Важко повірити, що тут не обійшлося без анахронічних пережитків імперського мислення. Великі злочини полягали не лише і не виключно в різанині. Висвітлювати треба не лише питання про те, хто, де і коли був ініціатором терору (Холмщина), але і хто не був ініціатором конструктивних переговорів по суті. Відомо, що було принаймні три спроби польсько-українських переговорів, під час яких польська сторона наполягала на status quo ante, тобто на підтвердженні кордонів 1939 р., а не погоджувалася на звичайне перемир’я і відхід польських збройних формувань з українських земель. Це могло зберегти життя тисячам і десяткам тисяч людей.

Треба шкодувати, що сучасна польська історіографія намагається обороняти явно втрачені позиції за допомогою позаісторичних мітів. До таких мітів належить не лише, згадане вище, шукання пружини операції «Вісла» у вигляді «руки Москви», але й, наприклад, твердження, що ОУН(р) — прийняла політичну ухвалу про винищення польського населення на своїй III конференції у лютому 1943 р. Документів з такою ухвалою немає. Антипольські акції здійснювалися тоді стихійно як відплата за польські, а у випадку масштабніших операцій — рішення приймали на військовому рівні. Про ухвали III конференції я вів свого часу розмови з колишнім крайовим провідником ОУН(р) Михайлом Степаняком (до речі, учасником польсько-українських переговорів 1943 р., пізніше провідником на Волині, де він намагався злагіднити міжнаціональний конфлікт; мої розмови з ним у 1951, 1954–1955 рр. у Карабаху, Караґанді та Спаську в Казахстані (та з членом і деякий час фактичним керівником Головного Проводу ОУН (р) Миколою Лебедем (розмови 1994 р. у Києві, 1995 р. у Нью-Йорку). Жодних політичних ухвал про екстермінацію польського населення тоді не приймали. Польські історики, здебільшого, правильно уявляючи собі силу підпільної мережі ОУН (р) в лютому 1943 р., не хочуть усвідомити, що наявність політичної ухвали ОУН(р) такого типу довела б у цей час до справжньої майже повної екстермінації польського населення по селах і містечках західноукраїнських земель — або до його поголовної втечі на захід.