Ярослав Дашкевич: Подзвінне операції “Вісла”

Інший позаісторичний міт — про братовбивчу боротьбу. Цей скомпромітований інтернаціоналістичний термін (нещодавно «старшим братом» рекламували себе росіяни) тут ні до чого. Польський і український народи — дві окремі повноправні й рівноцінні нації, в яких взаємних братерських почувань завжди було мало. А лише справжня взаємодопомога і рівноправність можуть стати підставою нормалізації стосунків.

Є певні загальновизнані світовою історією істини, що стосуються не лише польсько-українських стосунків. Кожний поневолений народ має право вести національно-визвольну боротьбу за незалежність своєї нації і Батьківщини. Національно-визвольна боротьба не вимагає виправдання, а її цілі є загальнозрозумілі й святі. Методи боротьби накидають гнобителі. Коли мирні засоби не дають результатів, залишаються збройні. Крайні жорстокі методи заслуговують засудження — та аналізи з точки зору їх причин та доцільности. Поведінка аґресивної частини польської меншини в Західній Україні взагалі не вкладається в будь-які логічні рамки. Бої велися на українській етнічній території — будьмо відверті — проти колонізаторів, які в кардинально змінених умовах не зуміли (і не захотіли) нормалізувати свої відносини з українським корінним населенням, а намагалися втримати вже неіснуючий «стан посядання».

В остаточному підсумку польська сторона з великими втратами програла війну на Волині та в Східній Галичині, — і тому вважала, що має право на помсту й відплату. Докладніше, — на польську помсту за українську відплату польській стороні. У вигляді операції «Вісла». Не буду спинятися на морально-етичному аспекті проблеми, бо ставлення до таких подій — як ми бачили на багатьох прикладах зі світової історії ХХ ст. — далеке від задовільного, але не підлягає сумніву, що з погляду політичної та державно-політичної мудрости було виявлено цілковиту їх відсутність.

Повертаючись до оцінки депортацій українців, вважаю, що слід відмовитися від намагання подавати неправдиві мотиви подій, а відверто сказати правду, що це був акт помсти за велику волинсько-галицький програш. Акт помсти, що виявився у застосуванні принципу колективної відповідальности до цивільного населення лише тому, що воно українське, а не до безпосередніх винуватців. Правда, тут треба ще внести певну поправку на ментальність: не лише помста за Волинь і Східну Галичину, але й за те, що український народ був нечемним, підступним і невдячним. Лише невідомо, за що він мав бути вдячним. Ставити на одну площину — навіть чисто формально — Волинь і операцію «Вісла» неможливо. Волинь і Східна Галичина — це усунення колонізаторів з українських земель. «Вісла» — ліквідація віковічної української етнічної території.

Сталін і Берія — ось вони, комуністичні вожді, організатори й надхненники найкривавіших злочинів, яких до того не знало людство.

Не думаю, що за п’ятдесят років ставлення до операції «Вісла» — маю на увазі ставлення мужніх і чесних істориків та звичайних розумних людей — могло змінитися. Як акт брутального етноциду вона заслуговує лише засудження та виправлення тих її наслідків, які ще можна виправити. Засудження «принципу» колективної відповідальности і розуміння того, що жодна людина не є і не може бути власністю держави та не може бути визнана винною без доведеної вини. Як відомо з історії, етнічні чистки були піднесені до ранґи державної національної політики у Росії, що існувала певний час під назвою Радянського Союзу. Реабілітація депортованих народів проходила важкий шлях, але, незважаючи на всі перешкоди, була здійснена як юридичний акт, а сам «принцип» засудила історія. Хочу нагадати, що все це було проведено в той час, коли в Радянському Союзі ще не пахло демократією, коли були спалахи антинаціонального терору (в Грузії, в Литві), коли ще сьогодні в російському середовищі далеко до ліквідації ідей і практики патологічної ксенофобії. Польща, як досі, не пішла шляхом повного засудження злочину і виправлення зла. Не буду тут аналізувати причин — вони зрозумілі. Не варто подавати рецепти, що треба робити і як треба міняти спосіб мислення — ці проблеми також зрозумілі.

Етнічні чистки не були, не є і не будуть внутрішньою справою однієї держави — хоч як би цього добивалися ті держави, що займаються етноцидом. Це не лише справа двох уплутаних у конфлікт сторін, особливо тоді, коли для однієї з них етнічна територія продовжується в сусідній державі (як у випадку українців у Польщі), але й справа цілого людства, бо порушуються права людини. Тому й нічого деяким опортуністам на зразок колишнього депутата польського сейму Володимира Мокрого, пропаґувати думку, що операція «Вісла» та виправлення її — це суто внутрішня справа Польщі. І Україна, і держави Західної Европи зацікавлені в нормалізації українсько-польських стосунків, а казус «Вісли» — складова частина цієї нормалізації. Це ще раз підкреслює міжнародний характер цілої справи. Зрозуміло, що в такій нормалізації не зацікавлена Москва і проросійські кола у Польщі. Бо не раз у минулому Росія і Польща знаходили спільну мову за рахунок України.