Ярослав Дашкевич: Подзвінне операції “Вісла”

Хочу висловити свою думку щодо різних сентиментальних і символічних акцій типу «прощаємо і просимо прощення» та щодо висування якихось «попередніх умов чи вимог», від яких, мовляв, залежить остаточне вирішення справи.

Конґрес українців у Польщі, що відбувся у квітні 1997 р., вважаю, не мав права оголошувати формулу «прощаємо і просимо прощення». По-перше, не зрозуміло, чи Конґрес справді мав повноваження всіх українців взагалі. По-друге, немає рівнорядної польської організації (типу Конґресу поляків Польщі, скажімо), тому покаянна формула прозвучала як голос волаючого в пустелі. По-третє, така ухвала Конґресу порушила повільний, але неминучий процес реабілітації жертв операції «Вісла» — і, після вже наявного позитивного рішення сенату, треба було відчекати будь-якого (навіть негативного, з яким можна боротися) рішення сейму. По-четверте, врешті — й це основне — польське суспільство (як постараюся довести далі) ще не готове до рівноправного діалогу. Без сумніву, у випадку Конгресу треба б знати, хто стояв за лаштунками справи — хто саме персонально підштовхував до такої формули. Якщо це діячі з почуттями громадської відповідальности та особистої гідности, вони повинні відверто викласти свою арґументацію.

Необхідно ще підкреслити, що формула «прощення» розрахована на сценічний ефект — вона не компенсує реально заподіяного зла.

Справедливість, якщо про неї думати серйозно, не залежить від «попередніх умов» — вона або є, або її немає. Відносини між націями і державами, це здається ми вже засвоїли, будуються не на сентиментальності, а на взаємоповазі, рівноправності й правильному розумінні національних і державних інтересів. І знову і лише на справедливості.

Прошу вибачити мою наївність.

Можна розгорнути цю думку. Йдеться про те, чи сучасна польська держава і сучасне польське суспільство готові нормалізувати стосунки з українською державою та з українським суспільством і виправити здійснене зло? Трагічна річниця операції «Вісла» відіграла в Польщі роль лакмусового папірця і викликала поляризацію активної частини суспільства на тих, хто «за» нормалізацію і тих, хто «проти» нормалізації. Ці прояви ще раз довели, що, попри наміри організаторів операції «Вісла» 50 років тому, в наступні роки і досі, не було досягнено «остаточного вирішення» українського питання в Польщі. Українське питання існує, турбує, вимагає рішень саме тоді, коли цих рішень ніяким чином не хочуть ні приймати, ні, тим більше, здійснювати. Є помітна і впливова група польських політиків та менш помітна і менш впливова група інтелектуалів, які намагаються полагодити справу «Вісли» і нормалізувати польсько-українські стосунки. Саме з цього середовища вийшла відозва переважно представників опозиційної до уряду Виборчої акції «Солідарність» та їх прихильників з кіл інтелектуальної еліти, опублікована у польському паризькому журналі «Kultura». Ніхто з владної коаліції (посткомуністичний Союз Демократичної Лівиці, СЛД, плюс Об’єднана Народна Партія, ЗСЛ, т. зв. «людовці») до цієї відозви не приєднався. Характерно, що серед тих, хто поставив свій підпис немає імен відомих польських істориків, які займаються польсько-українськими відносинами. Таку по-мітну відсутність спеціалістів можна пояснювати подвійно: або принциповою незгодою з намірами нормалізувати стосунки двох народів (такі історики не готові до діалогу навіть суто наукового), або страхом перед пресією шовіністів, ксенофобів, україножерів, як лівих, так і правих. Очевидно, причини абсентизму є справді дві. Бо навіть серед формально прихильних науковців панують такі стереотипи про українців, що не мають фактичної підстави, а є наслідком псевдоісторичної мітології та певних ідеологічних настанов. Ну, а відвага відверто боротися з шовінізмом — не притаманна історикам. Часом виникає враження, що сумне відзначення 50-річчя перетворилося в палицю, застромлену в муравлище.

Слід підкреслити, що президент Польщі Александер Квасьнєвський, приймаючи організаторів і гостей Конґресу українців Польщі, засудив під час розмови з ними як юридичні підстави, так і практичну реалізацію депортації. Він і прем’єр Влодзімєж Цімошевич підтримали ідею будови пам’ятника українцям — жертвам табору в Явожно й обіцяли взяти участь у його відкритті.

Але не завжди реакція польської політичної верхівки була настільки прихильною. Ґазета «Zycie» зацитувала слова віцемаршалка сенату Зофії Курнатовської (центристський Союз Свободи), яка «попереджувала, щоб українці не атакували Польщі, бо вони також на Східних Кресах (Курнатовська вжила це образливе для України поняття, бо вислів „західноукраїнські землі“ не може пройти через її уста, а термін „Східні Креси“ автоматично означає, що йдеться про частину Польщі.-Я.Д.) чинили різанину. Гострі слова можуть відштовхнути прихильних людей, що хочуть жити в злагоді. Думаю, найкращою формулою вреґулювання наших контактів було б послати слова „прощаємо і просимо прощення“. З цього всього повіває явним диктатом: робіть саме так, бо може бути гірше. Про формулу „прощаємо і просимо прощення“ я вже висловлювався. Тут можу додати, що, на мою думку, це глибоко неморально — вимагати каяття від поневолених, які піднялися на повстання проти гнобителів. Насамперед треба почекати каяття гнобителів. Росія не вимагала від поляків, а також литовців та білорусів каяття за повстання 1794,1831,1863 рр., хоча вона також зазнала тоді великих жертв. Мої слова про гнобителів і поневолених не стосуються спеціально польсько-українських відносин, а є висновком із світової історії. Була збройна і кривава деколонізація Алжіру, Анґоли, Бельґійського Конґо, Кенії — й ніхто за це не вибачався. Чому українці мають каятися за Богдана Хмельницького, Гайдамаччину, Українську Повстанську Армію перед своїми гнобителями? Це факти історії — здійснення права пригноблених на повстання (коли мирні заходи не дають результатів) — і чесна історіографія може їх інтерпретувати лише однозначно. Чи, може, українці мають бути єдиним народом у світі, що не сміє вести національно-визвольну боротьбу?