Григорій Михайлович володів тонкістю слуху, дуже любив спів, дитиною прислухався до співу матері, яка знала багато народних пісень, і часто можна було почути, як він наспівував:
Тихесенький вечір на землю спадає,
І сонце сідає в темнесенький гай.
Або:
Та забіліли сніги, забіліли білі,
Ще й дібровонька,
Заболіло тіло, бурлацькеє біле.
Ще й головонька.
Пригадую, як одного разу він, співаючи, замовк і запитав мене:
– Тамара, чи знаєш ти таку бурлацьку пісню?
Ти, царице Катерино,
Що ти наробила?
Край веселий, гай зелений
Панам роздарила.
Григорій Михайлович тоді розповів: «Коли я її почув дитиною, запитав у діда Романа: “Хто це цариця Катерина?” Дід пояснив: “Це тая цариця, що за її наказом почалось поневолення та кріпацтво на Україні”. О! Скільки тоді розповів мені дід про кріпацьке життя! Здається, з цієї пісні все й почалось – я зрозумів, що з пісень можна довідатись багато цікаво. Я запитував кожного: “Чи знаєте ви яку-небудь пісню?” У той час я частенько наспівував з козацької пісні:
А я бідний, безталанний,
Степ широкий – то ж мій сват,
Шабля, люлька – вся родина,
Сивий коник то ж мій брат.
Хвилювала мене пісня про долю чумака, що загинув у далекій дорозі на заробітках:
А в неділю рано-вранці
Та й вдарили в дзвін
Це ж по тому чумакові,
Гей, гей, що їхав на Дін».
Григорій Михайлович казав, що в той час, крім естетичної насолоди, народна пісня для нього мала велике пізнавальне та виховне значення. Пригадував, як дід Роман влітку подарував йому три тоненьких зошити, а на ту зиму він не мав змоги відвідувати школу, бо батько влаштував його працювати на цукроварню. Боляче було дивитись на ці чисті зошити, і він вирішив записати до них слова відомих йому пісень.
Да сіре утя,
Да сіре утя,
Да на морі плаває,
Да воно ж моє
Усе горенько знає.
«Так почав я свій перший зошит. А далі записував всі пісні. І про улюблену природу:
Тихо над річкою, ніченька темная,
Спить зачарований ліс.
І про жіночу долю:
Ох, і брали ж її.
За хазяєчку,
А тепер перевели
Та на наймичку.
І близькі до моєї долі:
“А твій милий на роботі,
Ой да у сахарному заводі!” —
“Що він робить?” – “Заробляє,
Ой да аж піт очі заливає”.
І про кріпацтво, і жартівливі, і колядки, і щедрівки – всі підряд. Ці зошити я беріг, а коли був студентом, то соромився давати переписувати товаришам пісні, написані дитячою рукою. Я переписав пісні до нового товстого зошита, а ті старі, тоненькі, повикидав, а тепер шкодую за ними».
Григорій Михайлович все життя збирав пісні й записував їх. Були у нього пісні від стародавніх до сучасних.
Пам’ятаю, коли у 1927 році відзначали століття першого збірника «Малороссийских песен» Михайла Максимовича (у збірнику було 130 пісень), з нагоди ювілею вийшло з друку кілька книг та брошур, які поталанило нам придбати.
На розі вулиць Великої Підвальної та Стрілецької в ті часи був кіоск букіністичної та антикварної книги. На замовлення Григорія Михайловича ми придбали через той кіоск кілька збірників різних авторів, виданих у минулі часи. Серед них були: Максимович, Гоголь, Драгоманов та ще ряд інших авторів.
Як тільки щастило нам придбати новий збірник народних пісень, Григорій Михайлович кожен раз по них перевіряв свої зошити. У цій роботі я теж брала участь.
При першому нашому знайомстві Григорій Михайлович запитав у мене, які народні пісні я знаю? І розповів, що він вивчає народну пісню. Пізніше я бачила, як Григорій працював над кожним рядком нової пісні: підраховував склади та позначав, яке місце займає наголос. А коли була рима, то визначав систему римування. Григорій Михайлович казав: «Народна поезія настільки різноманітна за своєю побудовою і за своєрідним ритмом, що цей скарб народної мудрості скільки не вивчай, кожен раз зустрінеш щось нове. Я ретельно вивчаю цю спадщину народної мудрості і, зокрема, пісню, яка коротко, стисло відбиває історичний час життя людини, її побут, її погляди, почуття та прагнення».
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава, слава України!
Все життя й творчість Шевченка пройшли з народною піснею. Як відомо, Шевченко любив спів і гарно співав. Згадуючи своє дитинство й часи заслання, Шевченко пише:
Та сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую та плачу.
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бур’яні.
Читать дальше