Сергій Гальченко - Григорій Косинка

Прислухаюсь я до цих розмов, прикриваючи латку на сорочці, й радію – буде що занотувати у блокнот!

Вони просторікували, уминаючи ковбики та пироги, не звертаючи на мене уваги. А я згадав, як пустою юшкою годували дітей там, де доводилося мені ночувати.

Незабаром вибрав влучну хвилину та й пішов собі геть з такої господи.

Я переконався, що скрізь однаково живеться бідареві, а у багатіїв одні думки – жадоба і оскаженілість до нових соціальних змін».

Так народилися образи: діда-пасічника, жінки Мартина («Циркуль»), Смолярчука («Гармонія»), Кушніра («Політика»).

Григорій Михайлович допитливо спостерігав життя. Вмів знайти родзинку для своїх творів.

«Увага! Увага! Поїзд Тетерів – Київ запізнюється на годину», – повідомили на станції Ворзель.

На пероні зібралося багато людей: одні сприйняли це повідомлення нервуючись, інші – спокійно, неначе так і повинно бути, мабуть, їм не вперше – вони звикли до такого. Але такої задоволеної з приводу цього людини, як Григорій Михайлович, на пероні не було. Він «оком» письменника розглядав людей, а я, як звичайно, спостерігала за ним.

Осторонь на клумакові сидів підстаркуватий селянин. Він увесь час говорив, звертаючись до людей, але, здавалось, люди слухали його неуважно й відповідали неохоче, аби відчепитись. А старому було байдуже. Він продовжував говорити невідомо чи до людей, чи до себе.

Я помітила, що він привернув увагу Григорія Михайловича. Спочатку Григорій здалеку придивлявся до нього, а потім підійшов. За кілька хвилин повернувся до мене й сказав:

– Ти нудьгуєш? Але пробач, я хочу послухати старого.

За якийсь час Григорій Михайлович, поблискуючи очима, знову підбіг до мене й квапливо та збуджено проказав:

– Тамарча, подивись уважно на нього! Як він розмовляє, яка у нього міміка! – й заспішив до старого.

Справді, цей старий селянин дуже виразно, можна сказати, навіть артистично щось розповідав: то хитав головою, то розводив руками. По його серйозному обличчю іноді раптом пробігала лукава усмішка, то сміявся, утираючи сльозу, то з обуренням, ніби щось доводячи, стукав кулаком по коліну.

До мене долітали лише окремі слова, тому я не мала уявлення, про що він розповідав. Коли Григорій Михайлович знову повернувся до мене, я запитала:

– Про що він розповідав?

– Про своє життя, про людей, що його оточують, про події, які відбувалися в їхньому селі під час громадянської війни, і всяке інше. Але справа не в тому про щ о він розповідає, а я к він все це передає! Ех! Такий типаж! Аж проситься до фільму…

Раптом всі заметушилися – наближався поїзд. Коли поїзд рушив, Григорій Михайлович сказав:

– Неначе у театрі побував!

«Такий типаж» стає персонажем твору «Товариш Гавриш» – це Кіндрат Осика.

Пам’ятаю, що новела «Товариш Гавриш» на той час (1925 р.) була майже написана. І раптом Григорій Михайлович переробляє її, вставляючи розповідь старого Кіндрата Осики.

Товариші, відзначаючи майстерність автора в цьому творі, запитували:

– Чому він прибіднюється? Чому написав: «Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики…»?

На це Григорій Михайлович відповів:

– Ніколи не впиваюсь досягнутим. Завжди пориваюся до кращого, адже досконалості немає краю.

«Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорія Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тільки ми сіли на садовій лавиці.

– Ні, це мені ні до чого, – з усмішкою відповів Григорій. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очі Григорію Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великі чорні очі, а біленькі зуби виблискували на фоні смуглявого обличчя, як перли.

– Краще сядь, я тобі щось скажу, – запропонував їй Григорій Михайлович.

– Навіщо це тобі? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сіла біля нього. Григорій Михайлович звернувся до неї:

– Ти смієшся, жартуєш примовками, а очі у тебе сумні. Чому такі?

Раптом циганка розридалась. Ми зніяковіли. А потім Григорій Михайлович якось нерішуче запитав:

– Що з тобою трапилось?

Циганка розповіла. У неї був чоловік; мандруючи під Києвом, вони йшли повз те село, де у багатія вкрали коня. Багатій присікався до її чоловіка: «Кому продав?» Він бив його, бив, поки чоловік не вмер. А потім знайшли злодія.

Підхопившись, циганка побігла й зникла так само раптово, як і з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала: